«Замальовуємо червоні хрести, щоб ворог не знав, що ми евак»: бойовий медик з Урожайного про службу та порятунок побратимів

32-річний Едуард Ревін із січня 2023 року служить у Збройних силах України. У складі 23 окремої механізованої бригади він працює санітарним інструктором медичного пункту — евакуює поранених із поля бою та надає медичну допомогу. Едуард розказав Східному Варіанту про випробування війною та важкі рішення, які довелося приймати під час служби
Нещодавно Едуард став переможцем в обласному конкурсі «Молода людина року 2025» у номінації «На варті життя». Уже 3 рік він рятує побратимів на полі бою під гудучі звуки ворожих дронів над головами. І все ж його не покидає думка про те, що найкращі роки життя минають із закривавленими медичними рукавичками та присмаком пороху в роті.
«Ніхто з нашої родини не мав бажання їхати в «днр»»
Едуард народився в Бахмуті, та, коли був ще зовсім маленьким, родина переїхала в селище Урожайне. Його мама працювала медичною сестрою у Великоновосілківській районній лікарні. Саме це, зізнається Едуард, вплинуло на його подальший вибір професії. І коли прийшов час після школи обирати свій шлях, він вступив до медичного училища на фельдшера.
В Урожайному Едуард любив грати у футбол. Воротарем виступав на районних змаганнях за рідне селище. Зараз Урожайне окуповане російською федерацією та зруйноване через бої, які проходили поруч. Попри це, рідне селище назавжди залишиться в памʼяті чоловіка таким, як у дитинстві.
«У нас було чудове та розвинуте селище. Багато молоді. Я памʼятаю, як ми грали на районних Чемпіонатах із футболу. Я завжди грав за Урожайне. Навіть коли вже поїхав із селища, а потім приїжджав на вихідні, то теж грав. Футбол — це спорт, а спорт — це життя», — розповідає Едуард.

Після школи Едуард вступив до Макіївського медичного училища на спеціальність «Лікувальна справа», де вивчився на фельдшера. Деякий час працював у Макіївській лікарні, однак у 2014 році, коли почалася російсько-українська війна й Макіївка потрапила в окупацію, він покинув місто та повернувся додому.
За декілька років до початку повномасштабного вторгнення Едуард переїхав до Харкова та влаштувався в приватну медичну лабораторію. Тут він і «зустрів» велику війну.
«12 березня в боях за Харків загинув мій добрий друг Олег Адамовський. Ми знайомі ще з Урожайного — обоє із цього села. Він служив у 92-й окремій механізованій бригаді. Олег до останнього прикривав відхід побратимів. І загинув. Він отримав звання «Героя України» за свою мужність та героїзм. Ми з його дружиною Анною повезли Олега ховати додому — до Великої Новосілки. Аня одразу ж повернулася до Харкова, а я не встиг, бо вже йшли важкі бої поруч з Урожайним», — розповідає Едуард.
1 квітня російська армія масово обстріляла Урожайне з авіації та артилерії. Едуард зрозумів: росіяни готуються до штурму. Через декілька годин того ж дня окупанти зайняли селище, поставили свій блокпост і нікого не випускали в бік України. Натомість пропонували їхати в «днр».
«Бажання їхати в «днр» у нашій родині ніхто не мав. Росіяни були в нашому селі 5 днів. Однієї ночі наші розбомбили їхній блокпост і на ранок ми зрозуміли, що там росіян немає і що дорога відкрита. Ми зібралися, повісили білі ганчірки на авто та поїхали в бік підконтрольних Україні територій. Потихеньку доїхали до нашого блокпоста, нас зустріли українські військові, подякували за свідомий вибір. Батьки тоді поїхали в Одеську область, а я винайняв квартиру в Дніпрі та відновився на роботі в приватній медичній лабораторії», — ділиться чоловік.
«Найважче усвідомлювати, що найкращі часи молодості йдуть на війну»
На початку 2023 року Едуард отримав повістку. Пішов до військкомату і зрозумів, що прийшов його час ставати на захист Батьківщини. Він потрапив до медичного пункту 23-ї окремої механізованої бригади, яка тільки формувалася. Декілька місяців навчань та підготовки — у травні хлопці вже вирушили на свої перші бойові розпорядження.

За 2,5 роки служби Едуард із побратимами побував на Марʼїнському, Харківському, Запорізькому, Авдіївському, Торецькому, Часовоярському напрямках. У складі своєї бригади брав участь у контрнаступі Збройних сил України влітку 2023 року. Тоді українські захисники звільнили села Нескучне, Сторожеве, Благодатне, Макарівку, Новодарівку, Старомайорське. Рідне Урожайне, звідки Едуард родом, теж звільнили. На жаль, військовослужбовець не встиг побувати вдома — минулого року селище знов потрапило під контроль противника.
«У нас є медичний пункт, який лікує хворих у розташуванні, а є медичний пункт у зоні бойових дій, який займається евакуацією поранених та загиблих із лінії зіткнення. Ми доставляємо поранених до стабілізаційних пунктів, де їм надають уже більш фахову медичну допомогу перед поїздкою до лікарні. Буває, що ми евакуюємо людей із конкретної точки, а буває, що й самі заїжджаємо на лінію зіткнення. У нас також є броньована техніка, яку використовуємо в таких ситуаціях», — розповідає Едуард.
Едуард пригадує історію, як він пішки йшов до позиції, щоб зробити укол піхотинцю. Тоді в одного з військових на позиції заболіли нирки. Він та його побратими не вміли робити внутрішньомʼязовий укол. Тож Едуарду довелося йти до окопу.
«Це було на Курахівському напрямку. Спочатку мене привезли в один із населених пунктів, де мене чекав провідник, який знав не замінований маршрут. Це було вночі. Він мене зустрів, я взяв усі необхідні ліки, які мені були потрібні, і ми пішли вперед. Ми йшли 1,5–2 км. У цей час нас супроводжував наш дрон. Я дістався до того окопу, зробив людині укол і пояснив на майбутнє, як їх робити. Залишив йому ліків із собою. І потім тією ж дорогою йшли назад. Звичайно, якби прилетів ворожий дрон, то все було б набагато сумніше».

Едуард розповідає: ворожі дрони дуже ускладнюють роботу медиків на лінії фронту. Згідно із Женевською конвенцією, медичні евакуації не мають бути ціллю для обстрілів. Однак російська армія — це справжні терористи, для яких не існує правил та відчуття людяності.
Коли бригади отримують евакуаційні автомобілі від іноземних донорів, то свідомо замальовують на них червоні хрести. Адже якщо ворог побачить, то буде прицільно бити саме в медевак.
«Перший раз, коли я потрапив під обстріл, це було під час контрнаступу у 2023 році. На позиції було двоє поранених і нам треба було терміново виїжджати. Під час руху до точки евакуації почався масовий обстріл. Нас оминуло, ми провели евакуацію і повернулися вже на базу, коли наші хлопці перехопили перемовини росіян. Ті говорили, що «от двоє поранених українців, над ними висить наш дрон. Зараз їх будуть скоріш за все евакуйовувати, то ми почекаємо евак, щоб його накрити». Це було страшне відчуття», — пригадує Едуард.
Найважче для Едуарда під час служби — усвідомлювати, що найкращі роки молодості проходять у війні. Чи не щодня він бачить смерть та страждання поранених побратимів. Його рукавички постійно в крові, у роті — присмак пороху та пилу, у вухах — дзвін ворожих дронів.
А вдома Едуарда чекає вагітна дружина. У листопаді подружжя очікує на народження донечки.

Цього року Едуард переміг в обласному конкурсі «Молода людина року 2025» у номінації «На варті життя». Він зізнається, що, коли подавав заявку, то навіть не думав про перемогу. Тож оголошення його імені на сцені стало неочікуваним, але дуже приємним.
«Мабуть, це знак, що я все роблю правильно. Значить, я на правильному шляху. Знаєте, я не воюю за депутатів, як це кажуть зараз. Не воюю за політиків. Я воюю в першу чергу за себе, за свою родину, за своїх побратимів, за Україну. Я постійно згадую свого друга Олега. Він був гідною людиною. Й ось до нас прийшла чужа армія зі зброєю та вбила його. Тому я вважаю, що ми в першу чергу захищаємо себе, нам відступати нікуди. Ми у себе вдома».
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів
