"Росіяни забрали у мене сенс життя": історія біловодчанки, яка на війні втратила свого чоловіка та пішла захищати Україну

Юлія та Олександр Хаблак знали один одного з дитинства. Вони навчалися в одній школі, гуляли в одній компанії й довгий час були друзями. 

«Коли закінчили школу, то щось змінилося між нами. Зрозуміли, що кохаємо і почали зустрічатися, а у 2011 році одружилися», — розповідає Юлія.

Військовим Олександр Хаблак став не одразу. Чоловік спочатку декілька років працював у мисливському господарстві за своєю спеціальністю. Та у 2015 році він мобілізувався в Збройні сили України, де служив у 72-ї окремій механізованій бригаді, яка пізніше отримала назву «Чорних Запорожців».

«Після року служби Саша вже не повернувся до попередньої роботи, а заключив контракт з Державною прикордонною службою України. Ніс службу в 3-му прикордонному загоні імені Героя України полковника Євгена Пікуса. З того часу він служив у Станиці Луганській, на Біловодщині, а потім в Золотому, тому ми й переїхали жити до Сєвєродонецька», — згадує вона.

Виїхали на евакуаційному потягу

Саме у цьому місті почалася трагічна сторінка їх сімейного життя. Повномасштабне вторгнення застало Юлію з донькою саме там. Дівчина говорить, що вони чули як останніми днями перед війною вже гуркотіли Щастя та Попасна, тому чоловіка й викликали на службу.

«Того ранку о 6-й годині зателефонувала начальниця і сказала, щоб я терміново їхала на роботу. Тоді я працювала спеціалістом у міграційній службі. Я телефоную чоловікові аби спитати, що сталося, а він мені повідомив, що російські танки вже у Міловому. Шок. Я зібрала дитину і ми поїхали до мене на роботу», — згадує біловодчанка.

Як розповідає Юлія, з першого ж дня Олександр наполягав аби вона з донькою виїжджали на західну частину України. 

«Я не хотіла їхати. Не могла покинути його у такий час. Кричала йому у слухавку, що не поїду без нього нікуди. Але треба було вберегти доньку, тому 25 лютого на евакуаційному потягу ми покинули Луганщину. Той день і став останнім, коли ми бачили його живим, бо Саша приїхав на дві хвилинки аби попрощатися», — каже дівчина.

Воював у Кремінній

Далі були лише телефонні дзвінки, але не такі часті, як хотілося Юлії. Вона згадує, що чоловік ніколи нічого не розповідав їй про реальну ситуацію, бо дуже беріг її.

«Лише за натяками я зрозуміла, що вони зайняли позиції у Кремінній. По відеозв’язку говорили дуже рідко, але це було такою радісною миттю для мене. Я завжди казала йому, що мені краще з ним в окопах, ніж тут без нього. А він своєю чергою обіцяв повернутися. Саша говорив, що це їхній обов’язок — здобути перемогу для усіх нас», — розповідає переселенка.

Загинув, приймаючи бій

Під час одного з таких дзвінків, 15 квітня 2022 року, Олександр обіцяв своїй дружині подзвонити наступного дня. Але цього вже не сталося.

16 квітня 2022 року піхота російських загарбників намагалася прорвати позиції наших захисників. Олександр, як і інші його побратими, вступили в бій з окупантами. Нашим хлопцям тоді вдалося підбити їх танк. Але цей бій став для чоловіка Юлії останнім.

«У той день мені було особливо тривожно. Я довго чекала на дзвінок, але в момент максимального стресового почуття подзвонила своєму брату, який служив разом з ним. Він бере слухавку і плаче. Крізь сльози він ледь мовив декілька слів: сестра, вибач, я втратив сьогодні кума. Я не повірила. Я не могла в це повірити, бо як мій Саша, такий уважний, розумний, міг загинути», — згадує вона.

Як розповідає героїня матеріалу, про те, що відбувалося у той час у Кремінній, поки служив її чоловік, їй небагато розповіли побратими загиблого чоловіка.

«Коли він отримав поранення, то був ще живий. По рації вони передали, що є поранений, але через декілька хвилин Саша помер. Хлопці сказали, завдяки тому, що позиція Саші взяла на себе основний вогонь, вони всі вижили. Побратимам вдалося забрати його тіло з поля бою», — додає дівчина.

Похований у Дніпрі

Тіло Олександра Хаблака було доставлено у місто Дніпро. Його поховали на Краснопільському кладовищі.

«Я досі у це не вірю, хоча пройшов вже майже рік. Моє серце не може з цим змиритися. Я ж казала йому, що не зможу жити, дихати без нього. Я існую, не живу. Росіяни забрали у мене сенс життя. Час не лікує мої рани, бо я не можу уявити, що більше ніколи його не побачу, не зможу обійняти», — говорить Юлія.

Дружина загиблого героя додає, що час для неї зупинився. Вона пам’ятає Олександра турботливим, добрим, готовим завжди прийти на допомогу, відданого своїй справі чоловіка.

Олександру Хаблаку присвоєно орден «За мужність III ступеня» посмертно. Наразі у Дніпрі висить білборд з фотографією та короткою інформацією про Олександра, як пам’ять про те, що він віддав своє життя за незалежність України. 

Служить у лавах ДПСУ

Після смерті чоловіка, Юлія не змогла відшукати своє місце у світі, де більше не має її коханого. Єдиним виходом аби жити далі, вона бачила лише службу.

«Так, я вирішила піти служити до Державної прикордонної служби. Тільки тут я можу забувати про той біль, яка тепер завжди зі мною», — сказала дівчина.

Окрім служби, вона присвячує свій час дитині. Разом з донькою вони їздили в Італію на загальну аудієнцію з Папою Франциском, яка пройшла в залі Павла VI у Ватикані.

"Можливість поїхати до Ватикану була надана італійською єпархією Теджано Полікастро та за сприяння місцевого священника, який очолює місцеву організацію "Карітас", що була приймаючою стороною у нашій поїздці. Ми дуже хотіли потрапити на аудієнцію до Папи, з проханням про допомогу в переговорах про звільнення наших військових з полону. Після аудієнції ми зустрілися з ним і одна з дружин полоненого віддала йому листа з проханням про звільнення з полону військових НГУ. Папа приклав листа до серця та обіцяв докласти зусиль для звільнення полонених", — додала Юлія.

***