Проривався на Азовсталь з відірваною ногою: історія захисника "Баса", який летів гелікоптером до блокадного Маріуполя

Анатолій був серед тих, хто на гелікоптерах летів до блокадного Маріуполя на допомогу його захисникам. Там він втратив ногу, переніс ампутацію, потрапив до полону. Як тяжкопоранений, Анатолій повернувся додому під час обміну 29 червня 2022 року. Східний Варіант зустрівся з ветераном та дізнався про його життя в Києві та відкриття кавʼярні «Іду на Ви»

Шахтар із Донеччини, який пішов добровольцем в АТО

Після навчання Анатолій Басенко почав працювати на шахті «Покровське» (раніше — Красноармійська-Західна № 1). Та коли на Донеччині почався сепаратистський рух та відбулися спроби незаконних референдумів, він доєднався до добровольчого батальйону «Дніпро-1», щоб особисто вплинути на ситуацію та вибити ворога з рідної землі. У листопаді 2014 року рядовий «Бас» уже був під Пісками, тримаючи оборону.

Після окупації Донецького аеропорту, військо «днрівців» та росіян пішло на Піски, почалися інтенсивні бої. Та Анатолій каже, що ті бої не зрівняються з тими, що було в Маріуполі. На жаль, тепер є із чим порівняти.

Він проходив службу до весни 2016 року. Тоді бойові дії поступово затихали. У серпні 2015 року підрозділ «Баса» вивели з Пісків, після чого на «нуль» уже не посилали. Це військовослужбовців не влаштовувало, тож багато з них тоді повернулися до цивільного життя.

У наступні два роки Анатолій працював, їздив на заробітки до Польщі. А коли повернувся, то вступив стрільцем до 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас». Через два роки, уже будучи кулеметником, він вирішив усе ж піти з армії та поїхати ще раз до Польщі. У цей раз назовсім. Та коли путін визнав «днр» та «лнр», Анатолій зрозумів, що для України насувається нова загроза.

«Коли путін це зробив, я вже дзвонив мамі, а вона була в Києві тоді, і сказав, що я, скоріше за все, буду повертатися та підписувати контракт. Тому що буде загострення на Донеччині та Луганщині. Але я не думав, що буде такий масштаб. Ну, не зміг я залишатися осторонь, знаючи, що таке насувається. Думав, якщо буде все добре, то вже через рік повернуся назад. А 24 лютого мама подзвонила та сказала, що на них летять ракети», — пригадує Анатолій Басенко.

Анатолій їхав до України й знав, що піде саме в «Азов». 26 лютого він уже був у Києві, доєднався до ССО «Азов» та отримав зброю. Постало завдання захистити столицю від російських загарбників. «Бас» був на позиціях під Гостомелем, Мощуном, Горенкою. Російська армія, не витримавши напору українських військ, тоді все ж відступила від північних регіонів країни.

На гелікоптерах летів на допомогу маріупольським захисникам

Підрозділу, де був «Бас», після виведення з Мощуна деякий час не давали завдання. Анатолій тоді дивився новини про бої в Маріуполі й розумів, що військовослужбовці там у дуже скрутному становищі.

«Я ходив та постійно набридав, що потрібна деблокада, що їм потрібна допомога, що треба щось робити. Ми тоді сиділи в Києві без завдання. Але коли ти дивишся новини: там складний бій, там Маріуполь, то не хотілося просто сидіти. А потім мені подзвонили й запросили на співбесіду. Туди прийшло приблизно 100 людей, з них нас залишилося 16. Одразу сказали, що це не буде деблокада. Сказали зібратися, і на наступний день ми виїхали до Дніпра, а звідти полетіли гелікоптерами до Маріуполя. Перед польотом попередили: “Ви молодці, ви хоробрі, але ми не знаємо, як ми вас звідти витягнемо потім”», — розповідає Анатолій Басенко.

О 6-й ранку Анатолій та інші військовослужбовці вже були в Маріуполі на території морського порту. Маленькими групами вони переміщувалися містом, а ввечері вже зайняли свої позиції.

У Маріуполі ситуація загострювалася з кожним днем. Ворог давив з усіх сторін на українських захисників, намагався оточити та відрізати від Азовсталі. «Бас» та інші військовослужбовці брали участь у складних вуличних боях. Та одного моменту надійшов наказ відступити. Вони почали прориватися на Азовсталь.

15 квітня Анатолій отримав тяжке поранення під час переправи через річку Кальміус. Поруч із ним розірвався снаряд — йому відірвало ліву ногу. Вона ще висіла на шкірі, хлопці, що були поруч, запропонували відрізати її ножем. Анатолій відмовився та попросив накласти турнікети.

«Ні в кого не було знеболювального. Я боявся, якщо почнуть різати, то я відключуся. А хто буде тягти людину без свідомості через річку? У такому стані пробирався далі. Я стрибав, ступня била по нозі, але нормально, дісталися», — згадує «Бас».

Анатолій отримав поранення приблизно о 3-й годині дня. До бункера Азовсталі вони дісталися о 10–11 вечора. Там йому провели ампутацію та дали ліки. Він втратив багато крові. Деякий час не було зрозуміло, чи виживе «Бас», чи ні. Лікарі намагалися зберегти коліно, але через зараження крові довелося робити реампутацію. Військовослужбовець зізнається, що перед полоном думав застрелитися.

«З моїм-то заслуженим списком… Але у полон мене винесли одним із перших. Було страшно. Не знав, чого очікувати. Побратим дав три таблетки трамадолу — він допомагає від фантомної болі. Бо розуміли, що там лікувати не будуть. Коли мене виносили до полону, я одразу випив ці три таблетки. Ну й мені було вже по-барабану, що там і куди мене несуть», — сміється Анатолій.

Ампутація та «нова» нога

З Азовсталі тяжко поранених українських військовослужбовців повезли до Донецька. Там поклали в лікарню. «Бас» каже, що їх не били, тричі на день давали поїсти. У нього тоді вже було відчуття, що вони тут не надовго:

«Як тільки ми заїхали в Донецьк, я одразу сказав: «До осені буду вдома». Так і сталося. Півтора місяця ми там пробули, а 29 червня відбувся обмін тяжко поранених. Я повернувся додому».

Одразу Анатолія та його побратимів повезли в лікарню в Запоріжжі. Там пробули 5 днів. Він пригадує смішну ситуацію, яка тоді відбулася:

«Ми тоді ще з “Вишнею” в палаті лежали. Він теж на гелікоптері до Маріуполя летів. Я сказав тоді: “Щоб я хоч раз ще полетів на гелікоптері! Ну його нафіг!”. А тут приходять лікарі й кажуть збиратися, щоб нас із Запоріжжя до Києва переправляти. І ми виїхали з лікарні, але приїхали на аеродром. І там знову цей гелікоптер», — усміхається Анатолій.

У Києві в Анатолія почалася реабілітація. Каже, що тоді йому дуже допомогла патронатна служба «Азову». У серпні він отримав перший учбовий протез. Протез для ходьби «Бас» отримав від держави, а ще один спортивний — від благодійного фонду.

Після реабілітації та лікування Анатолій звільнився зі служби, отримав другу групу інвалідності. Він каже, що до особистого випробування щодо звикання до «нової» ноги, додається ще й випробування суспільством.

Анатолій пояснює, що Київ — дуже незручне місто для людей з інвалідністю. І тому міській владі, не тільки столиці, а й інших міст України, потрібно вже зараз думати про те, як налаштувати інфраструктуру для людей з особливими фізичними потребами. Адже під час повномасштабної війни сотні захисників та захисниць втрачають свої кінцівки, пересідають на колісні крісла. Але досі немає належних умов для їхнього пересування містами.

Анатолій зізнається, що в нашого суспільства теж поки що немає розуміння, що військовослужбовці пройшли пекло та втратили здоров'я заради України. Він пригадує, як іноді біля торговельних центрів місця парковки для людей з інвалідністю повністю зайняті тими, хто інвалідності не має. Це іноді злить та змушує відчувати себе дискомфортніше через пересування на довші дистанції.

«Людям уже треба почати адаптуватися до військовослужбовців, які мають деякі обмеження», — каже Анатолій.

Відкрив кавʼярню «Іду на ви»

Після реабілітації Анатолій не хотів сидіти вдома, а прожити на одну пенсію з інвалідності — не дуже перспективний варіант. Тому вирішив спробувати себе в бізнесі та минулого року відкрив кав’ярню «Іду на Ви». Назва взята з відомої фрази князя Київської Русі Святослава Ігоревича.

Метою Анатолія, каже він, було відкрити не просто кав’ярню, а місце, куди могли прийти побратими, військовослужбовці, ветерани та їхні родини. Приміщення було оформлено у військові прапори «Азову» та фотографії «Баса» зі служби.

Поступово кав’ярня працювала. Але хазяїн приміщення підняв оренду, тож Анатолій вирішив з’їжджати. Зараз заклад працює на території однієї з київських військових частин. Справи йдуть непогано. Й Анатолій  не виключає можливості розширення та відкриття нових точок у столиці.

Займатися підприємницькою справою йому допомагає дружина Альона. Разом вони виховують трьох прекрасних діток.

«Наша мета — це не фінанси, а показати людям, що життя триває, що треба йти далі. Зараз важкі часи, але люди не падають духом. І ми хотіли б, щоб люди розуміли, що після всього поганого приходять хороші моменти. І це живий приклад того, як можна бути сильним і ніколи не здаватися. Це така наша ідея», — каже Анатолій.

***