Мозаїчний схід: як мисткиня та дисидентка Алла Горська «розмальовувала» Донеччину

Алла Горська назавжди увійшла в історію  нашої культури та мистецтва. За своє життя вона створила низку монументальних та художніх робіт, які зараз відомі не лише в Україні, а й у світі. Частину з них мисткиня створила на Донеччині. Твори її та колег прикрашали громадські та освітні заклади на сході.

Окрім мистецтва, Алла Горська займала свідому громадянську позицію. Була дисиденткою, шістдесятницею, виступала за свободу слова та людські права. 28 листопада 1970 року 41-річну Аллу вбили у місті Васильків Київської області. Є усі підстави вважати, що це була спланована операція радянського керівництва, однак остаточно справа досі не розкрита.

До роковин її смерті Східний Варіант пригадує, як Алла Горська творила на Донеччині та що сталося з її творами сьогодні.

Дипломна робота, присвячена шахтарям, та експериментальна школа №5 у Донецьку

Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року у Ялті у родині Олександра Горського — відомого організатора кіновиробництва тих часів. За свого життя Олександр був директором Ленфільму, Ялтинської, Київської, Одеської кіностудій.

У ранні роки її дитинства родина декілька разів переїжджала через роботу батька: спочатку до Москви, потім до Ленінграда, де Алла з матірʼю пережили дві блокадні зими часів Другої світової війни. Влітку 1943 року Горські евакуювалися до Алмати. Наприкінці того ж року її батько отримав посаду директора Київської кіностудії й родина остаточно оселилася у Києві. Такі моменти життєвого шляху згадуються у виданні «Життєпис мовою листів» Людмили Огнєвої, яка досліджувала творчість мисткині. Редактором примірника став Олексій Зарецький — син Алли Горської.

Після школи Алла вступає до Київського художнього інституту. Саме у цей період вона вперше знайомиться з Донеччиною та її промисловим світом. Випускну творчу роботу Алла Горська присвячує шахтарям і хоче показати, наскільки це відповідальна та важка робота.

«У 1959 році Алла Горська формує серію робіт, присвячену шахтарям та шахтарській праці. Вони виконані у стилі соцреалізму. Це зображення такого робітника, шахтаря, який виходить з лави, який зображений весь у вугільному пилі. Художниці вдалося передати всю специфіку та важкість такої роботи. Якщо подивитися на картини цього циклу, то шахтар постає як людина, яка наче виходить з лави. Тобто перше таке знайомство з Донеччиною у пані Алли відбулося ще під час навчання», — розповідає кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії та археології Донецького національного університету ім. В. Стуса Ірина Пятницькова.

У 1960-х роках Алла Горська разом з іншими художниками починає працювати над оформленням експериментальної школи №5 у Донецьку. Її експериментальність полягала у формі будівництва — навчальний заклад складався з комплексу павільйонів, які обʼєднували спільні переходи та спортивна зала. Для цього побудували вісім одноповерхових будівель, в кожній пʼять класів. Над екстерʼєрним оформленням почали працювати Григорій Синиця та його послідовники Алла Горська, Віктор Зарецький (чоловік пані Алли), Галина Зубченко та Геннадій Марченко.

Людмила Огнєва у виданні «Перлини українського монументального мистецтва на Донеччині» розповідає:

«Уперше художники-професіонали працювали за законами народного, а не академічного мистецтва. Тема комплексу мозаїк, розташованих в екстерʼєрі школи №5 — трудівники землі Донецької та життєдайна природа. Поклоніння перед нею, її невичерпними силами простежується на кожному кроці. Людина завжди вчилася у природи, жила з нею в гармонії та взаєморозумінні».

Комплекс мозаїк в екстерʼєрі школи займає загальну площу близько 220 кв. м, пише Людмила Огнєва. Найбільше панно «Прометеї» — 132 кв. м — розташоване на фасаді, а на бічних торцях будинків — вісім панно по 12-14 кв. м: «Космос», «Вода», «Вогонь», «Земля», «Життя», «Надра», «Сонце», «Повітря».

«Ці мозаїки написані у силі колористики. Якщо кожен з них подивитися, то вони мають суто українські традиційні символи кольоровим наповненням, кольорове наповнення. Було багато синього та жовтих кольорів. Мотиви повʼязані саме з українським фольклором та традиційною культурою. Ми памʼятаємо, що це були роки прославляння польоту Гагаріна та підкорювачів Космосу. Але якщо подивитися на панно «Космос», то що ми бачимо? Два птахи, один синього, інший — жовтого кольору, які летять на зустріч одне одному», — розповідає Ірина Пятницькова.

Головною мозаїкою школи була «Прометеї», яка розміщувалася на центральному фасаді. Спершу художники планували розмістити тут мозаїку «Україна», однак дозволу на це не отримали. Галина Зубченко про це писала у своїх спогадах:

«Синиця, Горська і я пішли до директора (Академії архітектури — авт.) затверджувати ескізи. Директор ескізи не затвердив, бо не згоджувався, щоб на головному фасаді був образ України. Через це стався страшенний скандал».

Поступово, як писала Галина Зубченко, українських митців та культурних діячів почали викликали на допити або заарештовували. З Донецька до Києва викликали телеграмами Олександра Коровая, Івана Кулика, Аллу Горську. Заарештували громадського діяча з Луганщини Івана Світличного та Опанаса Заливаху. У кімнатах готелю, де проживали митці, були «дивні розетки». Надія Світлична, сестра Івана, пояснювала, що так встановлюють «прослушку». Усі почали відчувати над собою своєрідний «ковпак».

«У Донецьку до нас приходив Василь Стус, і ми бували в нього вдома. Небагата хатка — одноповерховий будиночок, родичі Василеві. Сиділи в нього, говорили. Зустрічалися ми з Василем і в Києві, в помешканні Світличних. Це було, певно, після першого арешту Івана. І Алла, і я робили з Василя і з Івана начерки. Зовсім не відчувалося, що Василь молодий. До нього ми ставилися з великою повагою і як до рівного», — писала Галина.

Врешті решт робота над школою була завершена, як і її центральна мозаїка.  Співвиконавець Геннадій Марченко пізніше так описував панно «Прометеї»:

«В центрі мозаїки два велетні — «Прометеї» — шахтар і металург, які тримають у руках добуте ними з надр полумʼя — символ енергії вугілля та розплавленого металу. Трудівників зображено на тлі яйцеподібного вогняного символу Всесвіту, який оточений космічно-атомними орбітами, що обʼєднують в один колообіг кольорову симфонію: галактики, планети, космічні супутники, земні квіти та рослини. У творі втілена ідея вічного руху, єдності Природи й Людини».

Коли митці працювали у Донецьку, до них приїжджав з Маріуполя художник-монументаліст Віктор Арнаутов з дружиною Нонною, який схвалив мозаїки експериментальної школи.

«Згодом ми були в Арнаутова і вдома, в Маріуполі. Він розповідав нам про Дієго Ріверу. Було цікаво. Маріупольські художники зустріли нас дуже гостинно. На своїх машинах повезли на море. Ми були такі стомлені, а там купалися, ловили рибу. Тоді ще риба була. Зробили подвійну юшку, їли. Кавуни величезні були. Крім нас, приїжджали Анатолій Лимарєв з дружиною, маріупольські художники Юрій Злидень і греки Валентин Константинов та Лель Кузьмінков», — згадувала Галина Зубченко.

Тож окрім монументального мистецтва у Донецьку, Алла Горська разом з колегами активно спілкувалася та підтримувала звʼязки з тутешніми дисидентами. Через що вже тоді зазнавала додаткової уваги та стеження від радянських безпекових органів.

З російських ресурсів відомо, що зараз школа №5 у тимчасово окупованому Донецьку й далі функціонує, як навчальний заклад. У 2023 році тут провели ремонт, мозаїки зберегли.

«Жінка-птаха», «Дерево життя» і «Боривітер»

У кінці квітня 1966 року в новому будинку на тодішній площі Леніна у Донецьку відкрили ювелірну крамницю «Рубін», для якої Григорій Синиця, Віктор Зарецький і Алла Горська виконали мозаїчне панно «Жінка-Птаха».

«У часи «перебудови» магазин не працював, перейшов у приватну власність, тож про мозаїку на довгий час забули. У 2002 році у приміщенні «Рубіну» хотіли збудувати ресторан МакДональдз. Довго думали, що робити з мозаїкою, та врешті решт вирішили її знищити. Але на її захист встали громадські активісти й вона була збережена. До окупації Донецька мозаїка була досить вдало імплементована в простір закладу. Що зараз з нею — сказати досить складно», — розповідає Ірина Пятницькова.

У наступному 1967 році Алла Горська брала участь у створенні ряду мозаїк у Маріуполі. Разом з іншими художниками-монументалістами розписала ресторан «Україна», створивши панно «Боривітер» та «Дерево життя».

«Алла Горська вже тоді цікавилася маріупольською школою монументалістів, спілкувалася з Віктором Арнаутовим. Тоді вони отримують замовлення від місцевої влади оформити місцевий ресторан, додавши художнього компонента для приміщення. І в цей час постає два обʼєкти, які є унікальними за своєю художністю. Одне з них — це «Дерево життя». Його автори — Алла Горська, її чоловік Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Григорій Пришедько. Це мозаїчне панно розміщене на 35 квадратних метрах. І знову ж таки творчий колектив звернувся тут до традиційної української культури. Зображення дерева як символ всесвітнього ладу. Його корені занурені в землю, стовбур, який символізує теперішнє і поєднання між минулим і майбутнім. Тобто символ всесвітнього ладу, єдності, світла. Це архаїчний символ, характерний для українського фольклору», — розповідає Ірина Пятницькова.

Друга мозаїка у маріупольському ресторані — «Боривітер», розміщена на 18 кв. м. Авторами є Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Григорій Пришедько, Борис Плаксій. Виконувалася разом з авторами Василем Парахіним та Надією Світличною.

«На цьому панно постає птах, який символізує порив вітру. І тут втілюється не тільки українська символіка, а й специфіка регіону. Боривітер — це птах з роду соколів. І на панно ми бачимо, наче як пташку тримає вітерець, навіяний морем. Хтось говорить, що це спроба передати специфіку регіону: морський вітер і степ через поєднання жовтого, сірого, синього кольорів. Хтось бачить у «Боривітрі» щось більше, каже, що це символ свободи. Тобто тут за птахом символ свободи, який намагається вийти за межі цієї системи», — аналізує кандидатка історичних наук Ірина Пятницькова.

Під час боїв за Маріуполь у 2022 році російські окупанти знищили приміщення колишнього ресторану, де знаходилися мозаїки. «Боривітер» та «Дерево життя» сильно постраждали. Подальша їхня доля зараз невідома.

Переслідування та вбивство Алли Горської

Окрім мистецької роботи, Алла Горська вела активну громадську та правозахисну діяльність. Представляла спільноту дисидентів та шістдесятників. Саме шістдесятники вперше у 1960-х роках почали вивчати поховання у Биківнянському лісі неподалік Києва, де сталінські прибічники під час репресій поховали щонайменше 18,5 тисяч людей.

У 1962 році Алла Горська разом з режисером Лесем Танюком та поетом Василем Симоненком відвідали Биківнянський ліс та задокументували ознаки масових поховань. Саме через це активістів почали переслідувати. Адже за офіційною радянською версією, у лісі біля Києва були поховані жертви фашизму.

Влітку 1962 року Василя Симоненка жорстоко побили працівники міліції залізничної станції «Ім. Тараса Шевченка» у Смілі. Отримані травми загострили й без того важку хворобу — рак нирок. Поет помер у грудні 1963 року у 28-річному віці.

Аллу Горську вбили 28 листопада 1970 року у Василькові Київської області. Того дня Алла зранку виїхала автобусом з Києва до Василькова, хотіла забрати швейну машинку у свекра Івана Зарецького. Наступного дня біля залізничної станції Фастова на коліях знайшли тіло Івана Зарецького з відірваною головою. Через три дні біля його  будинку знайшли мертву Аллу з переломом черепа від удару сокири.

Неодноразово лунали припущення, що її замовили у Комітеті державної безпеки СРСР (КДБ СРСР), але прямих доказів цьому немає. Справа розслідування її смерті довгий час була засекречена, а частину документів знищили. При цьому саме розслідування проводили з порушенням карно-процесуального кодексу. Зокрема, після виявлення тіла загиблої міліція опитала свідків Надію Світличну та Євгена Сверстюка, однак показання не зафіксували. Про це писав Олексій Зарецький, син Алли та Віктора Зарецького.

У подальші місяці після вбивства мисткині, як стало відомо вже за наших часів, КДБ уважно відстежувало реакцію суспільства та згадки про це у виданнях.

Радянське слідство дійшло висновку, що Іван Зарецький убив невістку через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство. Однак остаточний замовник та імʼя вбивці невідомі досі.

***

Відновлення правди. Якою була роль Донеччини в проголошенні української незалежності

Яким був проукраїнський рух на Донеччині напередодні проголошення незалежності України у 1989–1991 роках? У чому він полягав? Та як вплинув на ситуацію в країні? Східний Варіант пригадує про події того часу в рамках історичного проєкту «Деколонізація. Відновлення правди» «Роль Донеччини в проукраїнському русі напередодні проголошення незалежності дуже недооцінена», — каже докторка історичних наук та професорка Донецького національного університету ім. В. Стуса Надія Темірова. З цією думкою пог

Східний варіант | Новини сходу України | Донецька і Луганська областіІнга Павлій