"Розумієш, що зруйнували твій дім": історії акторів та акторок маріупольського Драмтеатру

Родина Анастасії Мусатенко та Вадима Єрмішина

“Кохання знайшли у театрі”

Анастасія почала цікавитися сценою ще дитиною. Брала участь у шкільних театральних постановках та танцювала у міському колективі. У 15 років її запросили працювати артисткою балету у Драматичному театрі в опереті Імре Кальмана “Чи памʼятаєш ти?” від режисера та Народного артиста України Юрія Семеновича Доронченка. Анастасія каже, на сцені місцевого театру тоді була не вперше, до цього там виступали з колективом.

Після завершення навчання хореографічному та акторському мистецтву у виші дівчина продовжувала працювати у маріупольському театрі. На її рахунку десятки різноманітних ролей, серед яких як Іспанська принцеса у “Попелюшці”, так і юна дівчина Лавися з “Енеїди” Івана Котляревського.

У стінах театру Анастасія зустріла свого майбутнього чоловіка Вадима. З ним, розповідає, познайомились багато років тому. Спочатку були лише кар’єрні відносини, а потім прийшло й кохання. Зараз пара разом вже 12 років, виховують двох дітей.

Вадим знайомитись зі студентським театром почав під час навчання у Приазовському державному технічному університеті. Зізнається, що тоді професія заманила, тому додатково почав відвідувати театральну студію на базі драматичного театру. Працюючи на комбінаті “Азовсталь” інженером після закінчення вишу вже виходив на сцену, а з 2008 року – почав  працювати актором, здобув вищу освіту зі сценічного мистецтва. Серед його ролей – Еней з “Енеїди”, Вакула з “Вечорів на Хуторі біля Диканьки”, лицар Ланцелот з “Останнього подвигу Ланцелота”, чарівник Дросельмаєр з “Лускунчика” та багато інших. 

Пара розповідає, у Драматичному театрі показувались значущі п'єси для маріупольців. Одна з них – це постанова “Libertango (Слава героям)” Анатолія Левченка, яка розповідає історію двох воїнів – одного з УПА, а другого з радянського батальйону.

“Ця постанова була наче новим шляхом для маріупольського театру. Видаляли з назви закладу “російський”, повністю повинно було обірватись усе, що було повʼязано з радянським минулим та російською історію. Особисто для мене це було так. Та постанову саботували. Не хотіли продавати квитки, не хотіли робити рекламу, та вистава все одно народилась”, – розповідає Анастасія Мусатенко.

Виставу “Libertango (Слава героям)” возили в Київ, її відвідала тодішня Перша Леді Марина Порошенко. Анастасія розповідає, що їй вона дуже сподобалась. Сама вистава увійшла до рейтингу “Київський рахунок” як одна з кращих вистав країни XXI століття.

“Дружина казала, що буде як в Алеппо. Так і сталося”

 Родина проживала у Маріуполі недалеко від театру. Розповідають, що спочатку виїжджати з міста не думали, бо “обстріли та воєнний конфлікт був й до цього”. А коли спробували виїжджати через сильні обстріли – відкритого та безпечного шляху вже не було. 

“Бойові дії були постійно поруч з нами. Блокпости й обстріли – це щось звичне для нас. Але коли зранку почули сирени, коли на Київ летіли ракети, коли й на нас летіло все, що тільки було, тоді зрозуміли, що почалося. Дружина казала, що буде друге Алеппо, так воно і сталося”, – розповідає Вадим.

Вадим з дружиною та дітьми виїхали 15 березня. За день до цього від драматичного театру у бік Бердянську поїхали декілька машин та під вечір не повернулися. З ними вдалось зв’язатися та дізнатись, що вони вже у Бердянську.

“Ми поїхали наступного дня. Шлях був тяжкий. Дорогою до Запоріжжя довелось ночувати у машині у посадці, бо недалеко від нас був підірваний міст. А потім... Ми побачили, що машини рушають, хоча нам казали, що не можна. Я кажу чоловікові “Поїхали, поїхали”. І тільки потім ми дізнались, що ту колону, яка залишилась на дорозі, невдовзі обстріляли”, – розповідає Анастасія Мусатенко.

Про бомбардування Драматичного театру  шоковий стан, адже там були колеги, друзі, знайомі. 

“Ми туди теж ходили, у театр, бачили, що у будівлі переховується багато людей. Просто розумієш, що зруйнували твій дім, і ти не знаєш, чи живі твої друзі. Ми дізнавались по частині, хто вийшов на зв’язок, хто поранений, але живий. Страшно було уявити, що пережили ці люди. Наші колеги, які стільки турбувались про громадян у сховищі, це справжні герої”, – говорить Анастасія.

У день народження жінки, 17 березня, родина була у відносній безпеці та теплі вперше за довгий час. Вони приїхали у Кропивницький, зупинитися на тривалий час вдалося у добрих людей. Анастасія каже, найстрашніше тоді було – це стан дітей.

 “Двоє синів сильно постраждали психологічно. Вони були у тяжкому стані, особливо старший. Розумієте, ми все бачили. Молодший у бомбосховищі постійно кричав, голос був зірваний, і це ж холод, нестача їжі. Старший все розумів, і це для мене, як для мами, було складно. Кожну хвилину очікувати смерті й розуміти, що можеш не врятуватися. У такому стані ми виїхали”, – каже Анастасія.

Життя наново

Потім родина вирішила переїхати до Києва. Чоловік звернувся до Національного театру імені Лесі Українки, куди його і взяли. Зараз він вже працює на новій сцені. Анастасія поки залишається вдома з дітьми, займається відновленням їх здоров’я.

Зараз родина тримається разом, підтримує один одного, піклується про дітей та потроху намагається повернутись в театральне мистецтво. Адже тільки так можна триматись у строю та підтримувати країну на шляху до перемоги.

Дарʼя Іванова

“Театральну справу полюбляла з дитинства”

Ще дівчинкою Дарʼя ходила у театральний гурток. Потім закінчила історичний факультет МДУ, працювала деякий час швачкою. Нагода прийти на прослуховування актрисою до драматичного театру Маріуполя прийшла у 2014 році.

“Тоді багато акторів поїхали через ситуацію в країні. У театрі були складнощі з акторським складом. І запропонували приходили на прослуховування усіх, навіть людям без освіти. Я спробувала, і мене тоді взяли працювати у драматичний театр. З 18 людей, які прийшли, взяти тільки 5, однією з них була я”, – розповідає Дарʼя.  

Наступного року дівчина вступила до Маріупольського коледжу мистецтв на театральне відділення, потім до Харківської державної академії мистецтв, щоб постійно розвиватися у новому професійному напрямку. Перша роль Дарʼї – це п’янчуга у барі у виставі “Червоні вітрила”. Далі були більш серйозні – це роль Одрі з “Примадонни” та одна з Цвєтаєвих постанови “Анна-Марія”.

“24 лютого повинна була їхати до драматичного театру, щоб записувати пісню до Міжнародного дня театру”

“Я написала пісню. Це повинен був бути сюрприз. Ми хотіли її записувати вже зі звукорежисером, і записувати всіх інших акторів. Та в цей день все скасовувалося, у місті вже лунала сирена”, – розповідає Дарʼя.

Акторка разом з донькою проживали на околицях міста у мікрорайоні Курчатова. З перших днів ця місцевість піддалась сильним обстрілам, майже одразу зникло світло, вода та опалення через перебиття окупантами комунікацій. Вибратись з району було вкрай складно через розташування.

“Увесь час були вдома, покинути район було просто неможливо. Ми навіть не чули й не знали про “зелені коридори” чи спроби виїхати з міста. До нас взагалі новини не доходили. З міста з дочкою вдалось вибратись 14 квітня”, – згадує Дарʼя події того часу.

Тоді був тільки один шлях виїхати – через територію росії. Дарʼя розповідає, що групами людей везли спочатку до приміських селищ, де були фільтраційні заходи, а потім до росії. Дарʼю з дочкою висадили десь під москвою. У той час вдалось переночувати у родичів, а потім через Литву, Латвію та Польщу дістались до Італії, де залишаються і зараз. Увесь шлях зайняв близько місяця. 

“Театр кличе кожен день”

Вже сім місяців родина проживає у добрих людей в Італії. Дарʼя працює на декількох місцях одночасно – швачкою у салоні штор-гардин та офіціанткою в одному з барів. Каже, місця роботи знаходяться у різних містах, через це важко добиратися. Та іншого вибору поки що немає. В Україну повертатися ні до кого та нікуди. Та зізнається, театр кличе кожного дня.

“Кличе, звичайно. Тут в Італії все вирішують знайомства. Якщо немає когось у цій сфері, то потрапити до театру просто неможливо. Дочка теж хоче вступати до театрального вишу, тому будемо думати, що робити далі”, – каже Дарʼя Іванова.

***