33 роки незалежності. Факти про те, як донеччани та луганчани виступали за Україну

Російська федерація постійно намагається переконати, що «усі мешканці Донецької та Луганської області підтримують росію» та хочуть «воззʼєднатися з нею». У матеріалі розповідаємо, чому це не правда, та наводимо факти, як донеччани та луганчани 33 роки тому виступали за незалежність нашої країни

Діяльність проукраїнських громадських організацій

Часи перебудови та політика гласності, яка тоді проводилася в СРСР, призвели до появи в Україні численних громадських організацій, які виступали за розвиток української мови та культури. Вони створювалися не лише на заході чи центрі України, а й на сході. Одна з найвідоміших — Донецьке Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, яку заснували в 1989 році. Раніше Східний Варіант уже розповідав докладно про її історію.

Діяльність Товариства була направлена на розвиток та розширення української мови у всіх сферах суспільства. Учасники та учасниці влаштовували акції, результатом яких стали відкриття перших україномовних шкіл у містах Донецької області. Збирався щотижневий «Лекційно-дискусійний клуб», була заснована щотижнева газета «Східний Часопис», проводилася дослідницька та видавнича робота. Наприклад, члени та членкині проводили моніторинг української мови та культури на Донеччині, організовували конференції з мовної тематики.

У 1989–1991 роки в Донецьку працювала регіональна організація Української Гельсінської Спілки — однієї з перших громадсько-політичних і правозахисних організацій на Донеччині. Члени та членкині проводили просвітницьку та політичну роботу, випускали художньо-публіцистичний журнал-альманах «Каяла», започаткували Донецьку обласну організацію Української Республіканської Партії (УРП).

Також з 1989 року в Донецьку розпочала свою роботу громадська правозахисна історико-просвітницька організація «Меморіал». Офіційно її зареєстрували в 1995 році, хоча й до цього часу представники проводили правову освіту громадян, пропагували правові та історичні знання.

Крайова організація Народного руху України

У тому ж 1989 році сформувалася Донецька Крайова організація Народного Руху України, яка стала частиною всеукраїнського тодішнього руху за народність та державність. 20 серпня того року організація провела Установчу конференцію, а 8–10 вересня взяла участь в I з’їзді Народного Руху України за перебудову в Києві.

До кінця 1989 року були створені міські осередки Народного Руху України в Донецьку, Димитровому, Білицькому, Горлівці, Єнакієвому, Покровську, Маріуполі. До складу організацій входили науковці, службовці, письменники, шахтарі.

Кількість активістів Народного Руху України була невеликою — близько 1000 осіб. Однак прихильників основних положень Програми Народного Руху показали результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, де за незалежність України проголосувало понад 83 % населення.

«Разом із шахтарськими страйкомами Донецька Крайова організація Народного Руху України була найбільш яскравою громадсько-політичною силою регіону періоду “оксамитової революції” на початку 1990-х років», — йдеться в книзі «Історія Донецької крайової організації Народного Руху України (1989—1991 рр.)».

Шахтарські страйки

Наприкінці 1980-х років на акції протесту щодо незгоди з умовами праці й життя вийшли шахтарі Донеччини. Такі мітинги проводили через загострення соціальної ситуації в Радянському Союзі: нестача продуктів, дефіцит товарів, ріст цін. Від цього страждала і вугільна промисловість, яка була найголовнішою на Донбасі. 15 липня 1989 року почала страйкувати шахта «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці. 18 липня до страйку приєдналися шахти Красноармійська (сучасний Покровськ), Дзержинська (сучасний Торецьк), 19 липня — Донецька й Горлівки. З наявних у тодішній УРСР 286 вугільних шахт страйкували 203 із загальною чисельністю страйкарів у 120 тисяч осіб.

Варто зауважити, що спочатку шахтарі виходили на захист своїх економічних інтересів, про політичне питання мови не йшло. Однак із часом це змінилося, розповідає докторка історичних наук Надія Темірова. Елементи політики в шахтарських страйках починаються з’являтися з 1990 року — шахтарі в Донецьку заявили, що вони не будуть далі підпорядковуватися комуністичній партії Радянського Союзу. Нерідко на шахтарських мітингах на Донеччині можна було побачити жовто-сині прапори.

Перша україномовна школа в Донецьку

1 вересня 1990 року в Донецьку відкрилася перша україномовна школа за нових часів. Дійсно, українські школи й до цього були в місті, однак із часом усі вони були зачинені, натомість відкривалися російські.

Школа була відкрита за сприяння Донецького Товариства української мови ім. Шевченка. Уже на перших кроках підготовки до відкриття обласне та міське управління міста всіляко намагалося цьому зашкодити, однак школа все ж була відкрита. Свято із цього приводу 1 вересня 1990 року почалося біля пам’ятника Тарасу Шевченку в центрі міста, а продовжилося вже біля самої школи.

«Людина — творець, Людина — патріот, Людина, яка володіє мистецтвом любити й бути любимою» — так звучало гасло школи.

Підняття українських прапорів

16 липня 1991 року, у річницю прийняття Декларації про державний суверенітет, активісти Донецької Крайової організації Народного Руху України вперше офіційно на Донеччині підняли національний синьо-жовтий прапор у знаковому місці — на Святих Горах, що біля річки Сіверський Донець.

Однак і до цього українські прапори здіймалися над теренами Донеччини. Донеччанин Сергій Шевченко пригадує, як він та його друг напередодні Дня Злуки 1990 року підняли український прапор над площею поруч із будівлею Донецької обласної адміністрації (де на той час був обласний комітет КПУ-КПРС). Вночі вони потрапили на дах п’ятиповерхової будівлі навпроти будівлі КПУ-КПРС та встановили на ній жовто-синій прапор.

«З ранку, перед початком акції, над головною площею Донецька перед головною державною будівлею майорів жовто-блакитний прапор. На цій площі в Донецьку якраз стоїть дуже красивий пам’ятник Кобзарю. Біля нього і проходили заходи святкування Дня Злуки того ранку. А наш прапор на даху зняли робітники, яких, вочевидь, прислали партійні “товариші”. Мені тоді було 15 років», — розповів Сергій Шевченко для Східного Варіанта.

Живий ланцюг єднання

Одним із найбільших заходів за участю активістів Донецького Руху стала акція «Живий ланцюг» до Дня Злуки ЗУНР та УНР 22 січня 1990 року. Донецька делегація приєдналася до акції в Києві в районі метро «Берестейська».

У той день мільйони людей взялися за руки, зʼєднавши Івано-Франківськ (через Львів) і Київ. Донеччани також були в «живому ланцюзі» і відкрито показували, що їхнє рідне місто та регіон виступає за злуку України та її неподільність.

Повернення історичних назв

Ще коли Україна була в складі УРСР, почався процес перейменування міст та селищ із наданих їм радянським керівництвом назв на історичні.

Так, 4 травня 1990 року Президія Верховної Ради Української РСР видала указ про перейменування міста Ворошиловграда і Ворошиловградської області на Луганськ та Луганську область. Так Луганщина повернула собі історичну назву. Рішення було прийнято з урахуванням думки місцевих Рад народних депутатів, трудових колективів і громадськості Луганщини.

13 січня 1989 року вийшла ухвала «Про відміну правових актів, пов’язаних з увічненням пам’яті А. А. Жданова», унаслідок якої місто Жданов було перейменовано на Маріуполь.

5 липня 1991 року місто Карло-Лібкнехтівськ на Донеччині було перейменовано на Соледар. Того ж року мешканці Комунарська виступили з проханням відновити історичну назву міста — Алчевськ. Наступного року рішення містян підтримала Верховна Рада.

83% голосів за незалежність на Всеукраїнському референдумі

На загальнонаціональному референдумі щодо проголошення незалежності України 1 грудня 1991 року на питання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» ствердно відповіли 83,9 % донеччан та 83,86 % луганчан.

Таким чином мешканці Донеччини та Луганщини підтвердили свою згоду на незалежну країну та показали, що планують залишитися саме в Україні.

***