"Найважче на війні — коли втрачаєш побратимів": як воїни 24 ОМБр імені короля Данила захищають Україну під Бахмутом

“Здригається земля, зараз може відбуватися артилерійська підготовка атаки російської піхоти. Схоже на 155 калібр, наший та також 152 калібр з їхньої сторони, також з їхньої сторони може бути “піон”. Росіяни намагаються прорватися до однієї з наших позицій на підступах до Бахмуту” — так описує артилерист з позивним Кєнт те, що відбувається навколо. 

Зараз ми знаходимось на південь від Бахмуту на вогневій позиції самохідної артилерії 24 ОМБр імені короля Данила. Воїни Королівської бригади прикривають піхоту, підтримують їх як в наступі, так і в оборони. Зараз, зрозуміло, більше йдуть оборонні дії.

Тут, на позиціях розташовані артилерійські розрахунки 2С3 "Акація". Сьогодні ми маємо змогу побачити їхню роботу та поспілкуватися з артилеристами. 

Один з розрахунків працює зі снарядами українського виробництва. На одному з них роблять напис “За Татка”. Це прохання доньки одного з загиблих побратимів. 

Згодом лунають потужні постріли — снаряди полетіли в ціль, сподіваємось, вона вражена точно. Трошки прикро, що через погоду під час пострілу немає характерного вогню, але зараз головне не красиве фото, а знищення ворога.

“Ще у січні 2022-го було передчуття неминучості війни”

Перший співрозмовник Дмитро з позивним Адвокат. Йому 32 роки, останні роки мешкав в Києві.  

“У березні мобілізувався, потрапив в бойову бригаду, чому дуже радий. У мене була військова кафедра і самопідготовка, будемо так називати, різні вишколи.

Я відчував, що буде таки повномасштабне вторгнення, але, думаю, ніхто не був повноцінно готовий до цього. Ще у січні було передчуття неминучості війни, але ще 23 лютого думав, що буде якесь максимальне загострення на Донеччині та спроба зробити сухопутний коридор в Крим. Але що буде наступ на Київ, на Чернігівщині, на Сумщині, я не розраховував. Я намагався мислити раціонально. А ворог, мабуть, мислив не раціонально, а трішки іншими категоріями, що його будуть квітами зустрічати, і тому, мабуть, так зробив нам такий подарунок, що розпилив настільки свої сили.

24 лютого була максимальна  концентрація і страх, але не за себе страх, а страх перед величністю подій, які прямо зараз відбуваються. Я маю на увазі, страшно було усвідомити, які історичні події прямо зараз починаються.

Після перемоги мрію повернутися додому, в цивільну роботу, в мирне життя, в нашій єдиній соборній неподільній Україні, вільній від будь-чиїх територіальних зазіхань. Мрію про розквіт та бурхливий розвиток нашої держави.

Війна вплинула на мій характер. Я став більш рішучим, став дуже добре розставляти пріоритети. Зараз все матеріальне відходить на другий план, якісь речі з цивільного життя тут абсолютно неважливі. Для мене був такий контраст від костюмів адвоката, бізнес-центрів з кавою, ти переносишся у світ, де спиш в окопах, не приймаєш душ, завжди брудний, у рваному брудному одязі. Але до цього дуже швидко звикаєш, якщо ти мотивований і знаєш навіщо ти це робиш”

“Зараз йде війна дронів”

Олександр, з Києва:

“Я був весною поранений під Попасною, довго лікувався. Мститися не хочу, бо емоції шкодять роботі. Ті, хто емоціях воюють, на мою думку, вони довго не живуть. Постійно повинна бути твереза голова, ти повинен розуміти, що ти робиш, а емоції нікуди не ведуть. На початку війни евакуював сім’ю в Німеччину й у Львові пішов у військкомат”.

Під час розмови чуємо неподалік кулемет. Скоріш за все, робота ППО, йде полювання на дрони. Відволікаємось від теми розмови:

“На мій погляд, в сучасній війні, це вже, напевно, справа номер один. Бачите, скільки безпілотників. Коли починали в 14 році, такого не було, коригування вогню. А зараз і ми, й вони активно використовують. Зараз війна дронів, артилерія буде трошки відходить. Запустили керований боєприпас, він собі в безпеці сидить, рулить. Їх вичислять звісно. У війні щось змінюється, не можна воювати як в книжці. В цивільному житті я аналітик бізнес-процесів. Служив в 90-92 році, потім в 15-му році, зараз знову”

У цей час бачимо дим від збитого безпілотника, як потім дізналися, що відлітав своє ланцет.

“Маю спеціальність командира кулеметного розрахунку. В артилерію потрапив випадково, в учебці вчився на командира гармати, і у Львові розподілили сюди.

Найважче насправді це вік. Мені вже 50, треба бути здоровим, все інше єрунда.

За час війни я загрубів. І став спокійнішим, навчився себе тримати в купі, бо без цього можна збожеволіти, постійно стреси. Якщо емоційно на це реагувати, то можна кукухою поїхати, а так треба фільтрувати, дещо пропускати мимо.  Після перемоги мрію побачити світ”.

“За тиждень збили 5 ланцетів та орланів”

Степан 28 років, в цивільному житті електрогазозварювальник, на війні з 24 лютого.

“Я служив строкову в національній гвардії у 2015-16 році.  Після закінчення війни мрію будувати країну та жити далі. Під час війни завів сім’ю. Хвилюються за мене, переживають, по можливості на базі спілкуємося. Зараз найбільше складне — це мороз. Та й війна це складно, не хочеться війни. Але мусиш обороняти нашу домівку. Я воюю, щоб не зайшли до нас, щоб не забрали у нас найцінніше".

Після роботи в полі їдемо в розташування. Дорогою зупиняємось поруч з зеніткою  іншої бригади.

Український захисник Олег каже, що за тиждень збили вже 5 ланцетів та орланів, але саме той ланцет, який щойно збили, це не їхня робота, а іншого підрозділу. 

Поруч боєць на позивний Прадід готує на вогнищі чай та каву. Сьогодні трішки тепліше, лише -11. Декілька днів тому було майже -20. Втім і -11 в поєднанні з сильним вітром дуже неприємно.

Доїжджаємо до місця розташування підрозділу в одному з навколишніх сіл. Стара хата без меблів, яка зараз дає прихисток артилеристам. Тут відпочивають, готують їжу, читають новини, спілкуються та приймають гостей. 

“Найважче на війні — коли втрачаєш побратимів”

За звичайним столом, пристосованим під кухонний, розділує м’ясо Золтан. Львів’янин, 39 років. Забезпечення в бригаді хороше, продуктів вистачає.

“Тушити будемо м’ясо. Цибуля і м’ясо тушимо, й буде така підлива м’ясна до макаронів. Саме просте, нічого складного, такий легкий перекус з нормальними інгредієнтами.

Я — заряджаючий гармати. Мобілізований, в армії з 24-го числа. В 14-15 році був в АТО, теж тоді мобілізований був. У цивільному житті будівельник, монолітчик, будую будинки. Мав підозру, що буде війна буде, але щоб така, не відчував.

Пам’ятаю, я прокинувся десь о п’ятій ранку. Просто прокинувся, увімкнув телевізор і побачив, що президент говорить про введення воєнного стану. Я поки роблю ремонт, тож живу з тещею. Ну й одразу всіх на ноги підняв, кажу, у нас в країні війна. Теща каже — не йди, я кажу нє-нє. До 9-ої години мені подзвонили з частини, запитали,  чи ви приїдете, кажу — приїду. А потім з військкомату, спитали, чи ви у 24-ку підете? Кажу, піду. 

За час війни набрався військового досвіду. В 14-15 році я був заряджаючий з ґрунту, подавав знизу боєприпаси людині, яка була в гарматі. Зараз навчився заряджати машину з башти. Хочеться більш сучасної техніки, але все нормально, не скаржуся.

Найважче на війні — коли втрачаєш побратимів.

Після перемоги, я вже вчора хлопцям казав, що хочу в Єгипет. Я на березень мав заброньований квиток, а потім бронь анулював. У першу чергу я думаю про перемогу, а вже потім про Єгипет”

“Після 14-го року я знав, що все не закінчиться”

Поруч в кімнаті відпочиває Петро. Йому 44 роки, до війни 24 роки працював шахтарем на Львівщині.

“У 2014 році був на сході, в 72-ій бригаді. І зараз знову потрібно відбиватися від нашого сусіда, знов тут працюю.

Після 14-го року я знав, що все не закінчиться, тоді було АТО, потім ООС. Відчуття було, що я ще на цю землю повернуся.

Я механік-водій машинки САУ, зелена красуня. Працюємо. Всі хлопці кажуть, потрібно побільше БК, треба працювати, треба давати, щоб вони більше рухалися, бо холод, а ще краще зразу і лягали. А ні, то щоб додому йшли.

Для мене війна почалася в 14-му році, вже в березні ми тут, під Ізварине були. Вони (росіяни — ред.) говорили, що ми з “ополченцями” воюємо. Хоча вони працювали по нас з ростовської області, російські регулярні війська.

Воюю за свою землю, за майбутнє наших дітей. Нехай у себе наводять свій “мір” та порядки.

Роботи після перемоги буде багато, ще і до пенсії небагато залишилось, 24 рочки працював під землею. 24 роки в касці, і тут знову в касці. В бліндажах, це теж трошки нижче рівня землі. І відбудовувати треба те, що вони зруйнували, допомагати людям, які постраждали”.

Виходимо на вулицю, та під звуки безперервної канонади, що лунають з напрямку Бахмута та Соледару, повертаємось назад.

***