Історія
«23-й мікрорайон»: як подружжя з Маріуполя створило ГО для переселенців на Кіровоградщині
Громадська організація отримала назву на честь мікрорайону Маріуполя, де Вікторія прожила більшу частину життя. Після втрати дому ця назва стала відправною точкою для нової справи. Своєю історією активісти поділилися зі Східним Варіантом.
Вікторія
Вікторія Божко народилася в Запорізькій області, але з 2005 року її життя було пов'язане з Маріуполем. Саме тут вона здобула освіту, працювала в торгівлі, започаткувала сімейний бізнес, створила родину і народила двох доньок. Маріуполь став для неї рідним містом — місцем, де формувався дім, повсякдення і майбутнє.
У листопаді 2021 року Вікторія пережила особисту втрату — помер її перший чоловік. Вона залишилася з двома дітьми сама, і війна застала їх у момент, коли життя й без того вимагало зібраності й витримки.
«Спочатку думала — може перечекаємо. Але вже 28 лютого стало зрозуміло: треба виходити, поки є можливість і працює зв'язок», — пригадує вона.
З Маріуполя Вікторія з доньками виходили пішки. Це було рішення без гарантій і без чіткого плану — лише з розумінням, що залишатися небезпечно. Уже далеко за містом їх зустріли батьки. Далі був шлях до села в Запорізькій області й коротка надія, що тут вдасться перечекати.
За тиждень прийшла окупація. Життя перемістилося в підвал. Зникло відчуття часу, з'явилася постійна напруга і страх за дітей. Зустріч із кадирівцями стала моментом, після якого Вікторія остаточно зрозуміла: залишатися більше не можна. Питання стояло не про комфорт, а про безпеку доньок.
«Удача посміхнулася. Односельці шукали в попутники жінку з дітьми — таких, начебто, на блокпостах не дуже турбували. Я вирішила випробувати долю ще раз», — каже вона.
Шлях до Запоріжжя розтягнувся на п'ять діб. Кілька з них родина провела на блокпосту у Василівці — під моральним тиском і приниженнями. Вікторія згадує цей період як суцільне очікування без розуміння, що буде далі.
«Їхала в нікуди — без житла. Але переконання, що залишатися далі означає наражати дітей на небезпеку, не залишало вибору», — говорить вона.
Запоріжжя стало першим містом, де родина змогла зупинитися після довгого шляху. Тут не було дому у звичному сенсі, але з'явився простір, у якому можна було почати збирати життя заново — крок за кроком, рішення за рішенням.
Саме цей досвід згодом визначить її шлях до громадської діяльності.
Віктор
Віктор Сіняткін народився в Маріуполі. Тут планував жити та будувати своє майбутнє.
У 2014-му російська агресія вперше гучно постукала у двері. Хоча ЗСУ швидко звільнили місто та відсунули лінію фронту від Маріуполя, це не вберегло його від трагедії.
24 січня 2015 року «Гради» накрили житловий мікрорайон «Східний». Багато загиблих, понад сто поранених. Серед них — діти. Той ранок Віктор запам'ятав назавжди.
Місто завмерло. Люди жили в невизначеності й апатії, друзі виїжджали один за одним, бізнеси закривалися. Віктор теж думав про виїзд.
«Але у 2016-му щось змінилося й життя почало повертатися. У 2017-му я відкрив туристичну фірму. А з 2019-го, після децентралізації, Маріуполь ніби вдихнув повними грудьми — місто розвивалося, з'являлися плани й надії. І сумнівів щодо подальшого життя саме тут вже не було», — пригадує він.
24 лютого 2022 року це майбутнє перекреслили вдруге.
Попри застереження знайомих, Віктор до останнього не вірив у повномасштабне вторгнення.
«Все буде добре, ну що ви починаєте», — заспокоював інших. Але напередодні про всяк випадок заправив автівку, а вже вранці 24 лютого купив продуктів. Небагато.
Він допомагав іншим — розвозив воду, був упевнений: тиждень-два — і все закінчиться.
«2 березня зник зв'язок. Іноді у двір заїжджали азовці, кидали два-три слова про новини. По обличчях було видно — все не дуже добре», — каже Віктор.
18 березня вибуховою хвилею винесло вікна, бої точилися вже в центрі міста. Віктор дав батькам дві хвилини на збори.
«Я не хочу забувати той період. Хочу розповідати всім про “Азов”. Напередодні під вечір бійці приїхали у двір, порахували авто. Ми з сусідами тоді подумали, що їм потрібен транспорт, і були готові його віддати. Але за годину вони повернулися з каністрами палива. “Виїжджайте. Рятуйте свої життя”. Я дуже сподіваюся, що з цими людьми все добре», — говорить Віктор тихо.
Виїжджали під обстрілами, російські блокпости навіть не рахували — їх було безліч. За межами Маріуполя з'явився зв'язок. Віктор зателефонував знайомій і запитав, яке найближче українське місто. Відповідь була короткою — Запоріжжя.
Дорога, яка зазвичай займала три години, тривала 29. У Запоріжжі родину прихистила колега.
Один + один
Вони познайомилися у травні 2022 року на зустрічі маріупольців у Запоріжжі. Спільного виявилося багато. Уже за тиждень стало зрозуміло: це не випадкова зустріч, тож вони вирішили будувати спільне життя разом.
Наприкінці вересня 2022-го Запоріжжя почали інтенсивно обстрілювати. На окупованих територіях області готували псевдореферендум. Вони знову опинилися в ситуації, де потрібно було швидко ухвалювати рішення.
За чашкою чаю на кухні дивилися на карту країни, шукали невелике місто або село — тихе й відносно безпечне. Свідомо не розглядали далекий захід, розуміючи: там буде складніше починати з нуля.
Так з'явився напрямок — центральна частина України. Вибирали навіть за назвами. Сподобалася Нова Прага, але житла там не знайшлося. Зрештою шлях привів їх на Олександрійщину, а далі — до Приютівської громади.
Перші місяці жили у селі Протопопівка — місцеві надали хату за комунальні послуги. У квітні 2023-го купили власний дім у Войнівці — за підтримки близьких, допомоги незнайомих людей і завдяки власним зусиллям.
Так з'явилося місце, яке поступово стало новим домом.
Від ініціативи до організації
Переїхавши до Приютівської громади, Вікторія підписалася на сторінку громади у фейсбуці. Саме там вона побачила оголошення про набір внутрішньо переміщених осіб до Ради ВПО — консультативно-дорадчого органу.
«Я кажу чоловіку: давай, сходимо, можливо, ми зможемо бути корисними для інших людей», — пригадує Вікторія. Це було бажанням повернути допомогу, яку самі не раз отримували.
Подружжя стало частиною Ради ВПО Приютівської громади: Віктор очолив її, Вікторія стала заступницею. Робота була волонтерською, без фінансування. З часом стало зрозуміло, що для системної допомоги переселенцям потрібен інший формат — громадська організація, яка могла б залучати ресурси та грантову підтримку.
Так з'явилася ГО «23-й мікрорайон».
Назва — особиста. Вікторія багато років жила у 23-му мікрорайоні Маріуполя. Її будинок був зруйнований під час бойових дій і згодом знесений. Саме там народилися її діти й минула значна частина життя. Цей мікрорайон став символом втраченого дому й водночас точкою відліку для нової справи.
Громадську організацію зареєстрували 13 травня 2024 року.
Напрямки роботи та зростання
«Найважче було зрозуміти, як узагалі працює громадська організація та як залучати фінансування і що саме треба зробити, щоб нам повірили», — говорить Вікторія.
Переломним став перший великий грант — підтримка від Oxfam. Завдяки цій підтримці організація відкрила простір психоемоційного розвантаження на базі будинку культури. Офіційний проєкт був розрахований на три місяці, однак заняття й зустрічі команда продовжувала проводити й після його завершення — до червня 2025 року. Основний фокус роботи — діти: арттерапія, майстер-класи, заняття з психологом. До заходів залучали як внутрішньо переміщених осіб, так і місцевих мешканців.
Паралельно для дорослих переселенців проводили юридичні консультації, інформаційну підтримку, допомогу з документами. Згодом напрямки розширилися: з'явилися спільні заходи для ВПО з різних громад, культурні події, фотовиставки, інтеграційні ініціативи за підтримки партнерів.
Команда «23-го мікрорайону» — семеро людей. Це поєднання переселенців і місцевих із різним досвідом, але зі спільною мотивацією. Організація поступово вибудувала партнерства з іншими громадськими організаціями та фондами й нині працює над власною стратегією розвитку.
Для Віктора і Вікторії шлях від Маріуполя до Приютівської громади став не лише історією втрати, а й досвідом відповідальності. Те, що починалося як особисте бажання бути корисними, переросло у системну роботу з людьми, які опинилися в схожих обставинах. «23-й мікрорайон» став прикладом того, як пам'ять про дім може перетворитися на дію.
Зв’язатися з ГО «23 мікрорайон» можна через її сторінку у Facebook.
Тарантіна Ольга
