"Нехай смерть мене боїться": як 22-річний морський піхотинець з Біловодщини віддав своє життя за Україну

Владислав Мельник народився 18 лютого 2000 року у селі Данилівка, Біловодського району. Як каже пані Ірина, хлопчик був дуже веселим, товариським, чесним, справедливим, ввічливим, старанним.

«Я сама є вчителькою, тому сина виховувала так, аби він поважав інших. Мої колеги зі школи завжди підкреслювали, що Влад не схожий на сучасних дітей – надто вихований. Серед шкільних предметів найбільше любив математику», – згадує вона.

Рішення стати військовим теж прийшло у школі. Тоді, на обласний конкурс хлопчина навіть твір написав «Буду захисником Вітчизни». 

«Син мав знайомого, який вже навчався у військовому закладі у Харкові. Майбутній прикордонник був прикладом для нього. А в 11 класі він вже визначився остаточно – сказав, що стане морським піхотинцем», – розповідає Ірина.

Студентство: вступні екзамени та спогади про ці роки

Як розповіла біловодчанка, Владислав почав підготовку до вступу в 11 класі. Хлопець займався спортом, дивився документальні фільми про моряків, читав інформацію на сайті Одеської військової академії, куди мріяв вступити.

«Він одразу сказав, якщо не пройде конкурс, то піде в армію. Але  пройшов. Вступні випробування були дуже важкими: і фізично, і психологічно.

Владько не жалівся, а лише впевнено йшов вперед. А я так переживала, бо син був худорлявим і не дуже високим, якщо порівнювати його з іншими хлопцями, які теж проходили вступні», – згадує Ірина.

У серпні 2017 року Владислав Мельник склав присягу і почав свій військовий шлях. Як і школі у нього було прізвисько «Мєля».

«Я так здивувалася, коли почула, як у мене питають: «Вам кого саме – Мєлю старшого чи Мєлю молодшого».

Він і в академії гарно вчився, і швидко знайшов собі друзів, з якими спілкувався у майбутньому», – говорить жінка.

Найяскравішим спогадом для мами загиблого захисника є його стрибки з парашутом. Вона розповіла, як одного разу під час такого стрибка раптово почався сильний вітер, який поніс хлопця кудись далеко від навчального полігону. 

«Він так сміявся, коли розказував мені про це. Поки він ласував пригощеннями господаря подвір’я, де приземлився на грушу, хлопці з академії його шукали. Скільки такого цікавого було…», – каже переселенка.

Війна застала у Маріуполі

У 2021 році Владислав Мельник закінчив Одеську військову академію у званні лейтенанта. Цього ж року пішов на службу до військової частини  А1275, яка базувалася у Маріуполі.

Тільки у хлопця почалося повноцінне військове життя, як до країни вторглися окупанти. Ірина Мельник згадує, що 24-го лютого у день повномасштабного вторгнення, її син не дзвонив.

«Він не дуже часто дзвонив, бо багато працював, а я у свою чергу не надзвонювала. Через декілька днів він написав, щоб я перейшла на інший канал для спілкування. Тоді син повідомив, що у нього все добре. Згодом знову з ним пропав зв’язок, але через кілька днів прийшло повідомлення, що там, де він був, повністю відсутній мобільний зв’язок. Це було останнє його повідомлення», – згадує мама загиблого героя.

Опізнали по татуюванню

Ірина розповіла, що страшну звістку 18 березня минулого року їй повідомив чоловік, який приймав Владислава на роботу та опізнав його тіло.

«Він сказав, що мій син загинув 12 березня 2022 року під селом Євгенівка в районі Волновахи. При ньому не було документів. Лише у кишені знайшли листочок, де був написаний мій номер телефону», – каже жінка.

Також опізнали і по татуюванню.

«У нього в районі грудей був невеличкий шрам від опіку в дитинстві. Коли він виріс, то зробив собі татуювання у вигляді змії з черепом. Я пам’ятаю, як сварилася за той череп, бо воно у мене асоціювалося зі смертю. А він казав: “Я смерті не боюся. Нехай смерть боїться мене”», –  згадує вона.

Не змогли попрощатися з сином через окупацію

Владислава Мельника поховали у Дніпрі поруч з його побратимами. 

«Ми не змогли похоронити сина, бо не мали можливості виїхати з окупації. Похорон був 30 березня 2022 року. Ми просили усіх, хто був там, прийти й попрощатися з ним. Важко повірити, що сина з нами вже не має. Найстрашніші дні у нашому житті…», – говорить біловодчанка.

Їздить на могилу та волонтерить

Згодом жінці вдалося вирватися з тимчасово окупованого села Данилівка, що на Біловодщині. Приїхавши на підконтрольну територію, жінка одразу поїхала на могилу до сина. 

«Останній раз була ось в березні цього року. Часто їздити не вдається, бо оселилася на західній частині України. Але у мене є люди, які прибирають там за потреби. Сама ж я тепер волонтерю. Я допомагаю тут, а мені допомагають там», – сказала вона.

***