«Я дуже рано подорослішала»: 19-річна військовослужбовиця з Маріуполя про блокаду міста, поранення та випробування війною
Анастасії Осадчій було 15 років, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. У рідному Маріуполі вона пережила поранення, обстріл Драматичного театру, розлуку з родиною. Після повноліття дівчина без роздумів долучилася до Збройних сил України. І зараз служить у 159-й окремій механізованій бригаді.
Східний Варіант поспілкувався з Настею та дізнався, як пережите у блокадному Маріуполі вплинуло на доленосний вибір дівчини.
«У мене була мотивація: я виграю і мама буде мною пишатися»
Настя разом з мамою Наталею та молодшим братом Сашком проживала на Лівому березі Маріуполя. З молодших років дівчина любила спорт і професійно займалася боксом та футболом.
"Памʼятаю, що я йшла до магазину за водою. І дорогою до мене пристав мужик, ну я йому пояснила, щоб він відчепився. А після цього до мене підійшов інший чоловік і каже: «Слухай, я тебе бачу у боксі». Ну я віджартувалася, хоча сама задумалася і дійсно вирішила спробувати", — пригадує Анастасія.
Вона зізнається: на першому тренуванні їй сильно «наклепали», та це ще більше підіграло інтересу та дало мотивацію ставати краще. На перших змаганнях Настя програла, тоді її поставили з суперницею сильнішою та досвідченішою за неї. Та дівчина все одно протрималася всі три раунди й подумки сказала суперниці: «Ми ще побачимося».
Наполегливість та дисципліна дали результат. Невдовзі Настя отримала звання кандидата у майстри спорту. Вигравала змагання, їздила у Покровськ, Запоріжжя, де представляла Маріуполь. У такі моменти, каже вона, найприємнішим була присутність мами та її підтримка:
«У першу чергу була мотивація, що я виграю і мама мною пишатиметься. Памʼятаю, мама приїхала на змагання, де я отримувала кандидата. Вона підтримувала, була поруч, я бачила, що вона пишається мною. І це мотивувало ще більше досягати успіху».
Своїм другим улюбленим спортом дівчина називає футбол. Перші ігри проходили на стадіоні неподалік її будинку, згодом вона займалася на місцевих стадіонах.
16 квітня 2022 року, в її день народження, Настя мала їхати виступати за звання майстра спорту. Однак через початок повномасштабного вторгнення все довелося скасувати.
«Прокинулася від наркозу, а навколо вже були росіяни. Лікарню окупували»
Напередодні великої війни померла бабуся Насті. Вночі 24 лютого, в переддень поховань, родина вже прокинулася від гучних вибухів.
Лівобережний район у Маріуполі розташовувався ближче до тодішньої лінії розмежування з так званою «днр». Тож саме він першим потрапив під шквальний обстріл агресора. Настя з мамою планували виїжджати з міста у бік кладовища, однак на блокпості їх вже не пропустили, пояснюючи безпековими обставинами.
У районі швидко зникли світло і мобільний звʼязок, а невдовзі — газ та вода. Люди опинилися відрізаними від базових потреб, зокрема й від харчових продуктів. Російська армія прицільно обстрілювала житлові будинки та мости сполучення з іншими районами Маріуполя, щоб залишити людей у смертельній пастці.
Коли був єдиний момент евакуюватися, Наталя без роздумів спорядила доньку найголовнішими речами та документами. Молодший Сашко тоді був в іншому укритті. Тож Настя зі сльозами поїхала одна. На виїзді з міста колону автомобілів накрив ворожий вогонь. Автівки, які були попереду, розстріляли, загинули люди. Настя з іншими евакуйованими встигли розвернутися, їх привезли до Драматичного театру, де було одне з найбільших укриттів у місті.
Настя стала волонтерити й допомагати людям. Особливо дітям, старцям, людям з інвалідністю. Вона чесно зізнається: вскривала магазини, щоб добути їжу. Працювала на польовій кухні. 11 березня прилетіло у місце, де колись стояла святкова різдвяна ялинка. Поранених людей одразу ж повезли до 2-ї лікарні. Настя поїхала з ними, щоб допомагати.
"Біля станції переливання крові, коли ми транспортували поранених, нас накрив обстріл. Куля влучила б мені у голову, якби я вчасно не нахилилася. А так мене ранило у стегно. Все, що я памʼятаю, це багато крові довкола, хтось панікував, кричав. Нас довезли до входу в лікарні, я памʼятаю, як мене ніс військовий, він був увесь у крові. 12 березня — це другий день мого народження. Я отримала поранення, але вижила. Я розуміла, що мені тільки 15, що я хочу ще жити", — згадує дівчина.
Її повезли одразу в операційну. Коли Настя прокинулася від наркозу, лікарка зайшла та сказала: «Лежи тихо, якщо хтось заходить — заплющуй очі». Як виявилося, в лікарню вже зайшли ворожі війська.
«Я розуміла, що мені треба йти звідси. Я підійшла до росіян і попросила, щоб мене випустили з лікарні. І вони випустили, довезли до вулиці Бахчиванджи, а звідти декілька кілометрів мені, пораненій, довелося пішки йти до Драматичного театру. Коли йшла, дуже боялася, що почнеться обстріл і мене накриє. Дорогою зустріла нашого волонтера Женю з театру. Як виявилося, вони тоді вже думали, що я загинула».
Декілька наступних днів Настя пробула у Драмтеатрі та намагалася відновитися після поранення та операції. Однак 16 березня прийшло чергове горе — російська армія скинула авіабомби на театр.
«За декілька хвилин до вибухів Женя спускав мене на перший поверх. А після цього — вибухи. Там, де були тільки що стіни, залишився пил та каміння. Люди кричали, благали про допомогу. Я думала, що я не виживу там. Я отримала контузію, але ще намагалася допомогти людям. Того ж дня ми почали вибиратися з Маріуполя. І вибиралися дуже довго і тяжко. Ми виходили пішки, дісталися Юрʼївки, Урзуфу та Бердянська, в якому прочекали декілька тижнів, а потім рушили до Запоріжжя», — пригадує дівчина.
Настя виїхала до Кіровоградської області. Згодом на звʼязок вийшли її мама та брат, які також планували виїжджати з окупації на підконтрольні території України.
«Обіцяємо, що повернемося до твого дня народження 16 квітня», — казала мама Насті.
Та Настя не чекала дива. Бо розуміла, що виїжджати з окупації — справа непроста. У переддень свого дня народження вона сходила до магазину, обрала тортик та думала, як би чудово було, якби мама з братом дійсно приїхали. Опівночі, одразу як наступило 16 квітня, у двері подзвонили. Вони відчинилися і Настя побачила на порозі своїх рідних.
«Я поклялася мамі, що буду захищати Україну»
Коли Насті виповнилося 18 років, вона звернулася до Територіального центру комплектування з бажанням долучитися до ЗСУ. Декілька разів їй відмовляли та просили добре подумати, та вона наполягала на своєму. А у грудні 2024 року офіційно почала служити, долучившись до 159-ї окремої механізованої бригади, яка на той момент якраз формувалася та набирала людей.
"Я поклялася мамі, що захищатиму Україну. Мама була дуже проти, тому що вона боялася. Мій вітчим, Сергій, теж зараз служить. Так випало, що він також нещодавно перевівся в 159-ту ОМБр. Ми нещодавно про це дізналися, що ми разом в одній бригаді, але в різних підрозділах. Мій двоюрідний брат Саша зараз має статус безвісти зниклого. Я розумію, що війна — це ризик. Але вибору не маю, я захищаю своїх рідних", — каже Настя.
Після базової загальної військової підготовки (БЗВП) Настя пройшла навчання на операторку дронів. Вона зізнається, що завжди цікавилася дронами. Нещодавно Настя з підрозділом вирушила на перші бойові завдання на Харківщину.
На питання «Чи відчуваєш різницю у ставлені до жінок у війську?» Настя відповідає:
«Я такого не відчуваю. У нас усі однаково відносяться як до дівчат, так і до хлопців. Ми усі одна команда, один організм, який виконує певні завдання. У нас взагалі дуже дружній батальйон, дуже гарні відносини з усіма. Я вдячна побратимам та посестрам за підтримку, як вони розряджають обстановку, як підтримують. І хочу окремо подякувати командиру батальйону «Шаману», він у нас взагалі найкращий. Це людина, яка завжди мене підтримає, дає мотивацію, переживає за кожного з нас. Він людина з великої букви, завжди підніме настрій, дасть пораду. І не тільки гарний командир, а й хороший друг».
Мотивацією для служби Настя називає свого молодшого брата, який вдома, свою маму, хлопців, які поруч з нею зараз, і які вже полягли у боротьбі за Україну. Вона каже: українці заплатили занадто високу ціну, щоб просто здатися. Тому боротьба триває далі, допоки бореться український народ.
