1140 днів полону: історія морпіха, який пройшов Оленівку, Суходільськ і повернувся додому
Морський піхотинець Павло Попадюк провів у російському полоні 1140 днів. Його шлях проліг через Маріуполь, Оленівку та колонію суворого режиму в Суходільську. Історію чоловіка розповідає Східний Варіант.
Служба у морській піхоті
Павло родом із села Писарівка на Одещині. При школі, де навчався хлопець, був філіал дитячої музичної школи мистецтв, де він навчався грати на духових інструментах. Згодом вступив до Одеського фахового коледжу мистецтв ім. Данкевича.
«Відучився чотири роки, а у2017-му підписав контракт у 36-й окремій бригаді морської піхоти. Потрапив у духовий оркестр. Я вчився на музиканта і працював музикантом — тільки вже на військовій службі», — розповідає Павло.
Служив у Миколаєві, але ротації були постійними, найчастіше у Маріуполь. Завдання духового оркестру — виступати на урочистостях та під час пам’ятних днів, похованнях, відкриттях меморіалів, дошок пошани, стел.
«Ми їздили в Маріуполь із концертами, відкривали меморіали, грали гімн під час підняття прапора. Також виступали разом із гуртом “Тартак” і Олександром Положинським у Миколаєві на день міста», — згадує чоловік.
Інструмент Павла — валторна. «Це важкий інструмент, не кожен впорається», — додає герой.
Початок повномасштабного вторгнення
У 2021 році Павло разом побратимами поїхав на ротацію вже як підрозділ забезпечення, бо людей не вистачало, а концертну діяльність призупинили через карантинні обмеження. Тоді вони були на ротації у Кам’янському біля Маріуполя. Там же і зустріли повномасштабне вторгнення.
«26-го лютого по Кам’янському, де ми стояли, прилетіла ракета. Перші “двохсоті”, перші “трьохсоті”. Все горіло, все диміло. Ми були в шоці», — згадує Павло.
Звідти військові перейшли на територію заводу «Азовмаш». Там панувала невизначеність, було не зрозуміло, де вороги, що робити. На заводі не було світла, води, було мало їжі. Оркестр мав запаси провізії, якими ділився з суміжними підрозділами. Згодом підрозділ отримав спостережний пункт та ділянку, яку потрібно було контролювати.
Там вони були до квітня. Чоловік згадує:
«Тоді через певні обставини відкрилась велика ділянка фронту і довелось закривати її нашою бригадою та суміжними підрозділами. І тоді вже навіть оркестр був задіяний на прямий контакт з ворогом, наші хлопці брали участь в обороні госпіталя, де було багато поранених».
Коли стало зрозуміло, що Маріуполь в оточенні, вирішили прориватися. Тоді потрібно було пройти близько 100 км, щоб дістатись до першого населеного пункту, де були українські війська.
«Колону почали обстрілювати “Градами”. Хтось сідав у машини, хтось біг пішки. Все розсипалося. Я спробував виїхати на своєму мінівені, але це був не позашляховик — шансів не було. Вдалось проїхати 3 км, потім я повернувся пішки назад».
Ті, хто лишився на «Азовмаші», жили в бункерах під адміністративними корпусами. Там не було світла, води, але ще зберігалися запаси їжі. Оркестр роздавав тушонку, сосиски, печиво іншим підрозділам.
Ворог був за поворотом
Будівля, яка була над бункером, в якому був Павло із побратимами, була вщент зруйнована. Вони мали переїхати в інший бункер на території заводу, у якому ще був зв’язок. І коли машина виїхала й почала повертати, її зупинили, Павло почув крик жінок у машині і побачив, що у транспорт цілиться «днрівець» із РПГ. Ще декілька інших цілились у машину із кулемета Калашнікова. У цій вантажівці було близько 60 людей. Павло згадує, що тоді боявся, що водій натисне на газ і це могло б спровокувати окупантів розстріляти цю машину.
«Нас вишикували в колони, спочатку порахували, далі сказали цією колоною бігти. Потім поставили лицем до стінки. Я вже думав, що це розстріл. За цю подорож я два-три рази прощався з життям. В такому в пішому порядку колоною нас завели в село Мирне під Маріуполем», — згадує Павло.
Павло встиг видалити всі дані зі свого телефону, скинув його до заводських налаштувань. Каже: «Там було особисте, нічого секретного. Я не хотів, щоб ті “свині” бачили фото моєї дружини та маленької доньки».
Окупанти забрали телефони, погрузили всіх в КАМАЗ і відвезли в Сартану. По дорозі туди людей вигрузили для того, щоб там їх зняв на відео російський пропагандист Сладков. Дружина Павла побачила свого чоловіка на цьому відео і знала, що він живий та цілий. Далі полонених довезли до Сартани, де була будівля ангарного типу. Там було 700 людей, замість туалету — одне відро на всіх. Води не було, людям доводилось пити воду, яка збиралась у плівці на вікнах. Там Павло пробув два дні, після цього повезли в Оленівку під Донецьком.
Близько 11 ночі автобус заїхав на територію колонії. Там до Павла підійшов росіянин і сказав: «Прописки вам не миновать». Тоді Павло не знав, що це означає. Як виявилось, це побиття під час прийому. Підійшла черга Павла, в нього спитали його звання та посаду. І сказали бігти. Як тільки чоловік почав бігти, стався перший удар трубою по ногах. Каже, що розумів, що зупинятись не можна, бо заб’ють. І через біль біг далі, хоча удари продовжували сипатись один за одним.
Потім потрібно було добігти до наступного «днрівця», той запускав по п’ять людей бігти далі коридором. Чому Павло був 6 у групі і йому не сказали бігти. Коли чоловік нагадався про себе, його змусили стояти біля стінки в позі «зірочки». Потім забрали всі шнурки та резинки, щоб не було спроби суїциду. І після цього знову біг через коридор і знову побиття.
У кімнаті його спитали ім’я та прізвище, дату народження. Далі знову бігти в барак, де були інші люди. Там відбувався «шмон». Павло каже, що це робили якісь мужики з вулиці, вони були в цивільному одязі. Той, хто перевіряв Павла питав тільки про наркотики, чи є вони у чоловіка. Павло сказав, що нічого не має. На одязі Павла був маленький прапор України. Побачивши його, «днрівець» знову вдарив чоловіка, зірвав прапор і змусив його жувати його. Потім подивився на нього і сказав виплюнути. Павло каже, що тоді він повернувся в сторону, дістав прапор і поклав його збоку.
«Я його не випльовував, це я запам’ятав чітко», — згадує чоловік.
Там чоловік пробув три-чотири дні. Нормальної їжі не було, давали гнилу капусту і щось схоже на перлову кашу. З водою були проблеми, її не вистачало.
«Вони звинувачували нас, що це українці обстрілюють водопровід біля Донецька. Казали нам “мучтесь, самі винні”», — розповідає Павло.
Потім знову автобус і дорога невідомо куди. Людям надягали шапки й натягували їх на очі, Павло сидів на підлозі й так їхали пів дня.
Суходільськ: три роки колонії суворого режиму
Приїхали о п’ятій ранку і почали приймати полонених. Павло згадує, що був дуже насторожений, що зараз знову будуть бити. Але тоді не били полонених. Це була колонія суворого режиму в Суходільську на Луганщині. Там три тижні були без побоїв, полонених ніхто не чіпав. Серед полонених було багато поранених, один чоловік помер через осколкове поранення. Його тіло виносили на носилках і дали іншим полоненим попрощатись із ним. Один із них крикнув «Герої не вмирають». Це почув начальник колонії, почав кричати таматюкатись. Після цього почались побої.
«Підйом о п’ятій ранку, зарядка під радянські пісні. Якщо не робиш вправи — б’ють»
Полонених змушували відвідувати лекції про «велич СРСР» і навмисно дезінформували. Павло згадує: «Нам постійно казали: “Одеса вже наша, Херсон наш”. Це робили, щоб зламати».
У Суходільську були регулярні катування електричним струмом та побиття. Чоловік каже, що багатьох хлопців змушували підписувати зізнання в тому, що ті не робили, щоб їх припинили бити. Їм давали по 15-20 років тюрми.
Зимою температура падала до -27 градусів. Одяг у полонених був тонким, взуття зношувалось та рвалось. В тапочках доводилось стояти на морозі. Опалення майже не було.
Павло згадує, що їх не називали полоненими, а «помешавшими проведению специальной военной операции». І що Женевська конвенція не застосовується щодо них.
«Хоча вони садили наших людей в тюрми, спираючись саме на Женевську конвенцію», — зауважує Павло.
Весь цей час він жив у невідомості. Обміни відбувалися рідко, і шанс потрапити в список був мінімальний.
«Кожного дня чекаєш, але твій варіант на обмін — мізерний відсоток».
Повернення додому
У травні 2025 року полонених сфотографували та оглянули, щоб показати «відсутність побиття». Павло каже, що тоді зрозумів, що їх готують до обміну. Із колонії у Суходільську його разом з іншими полоненими перевезли в іншу колонію. Там пробули день. Звідти літаком до Росії, потім ще один переліт до Білорусі. Павло каже, коли побачив білоруські номера на машинах, зрозумів, що Україні вже близько. І 25 травня 2025 року відбувся обмін полоненими, тоді 303 українські захисники повернулись додому.
Павло подзвонив до дружини і сказав, що він вдома. Коли чоловік потрапив у полон, його маленькій доньці було 3 місяці, а коли повернувся додому — їй вже більше трьох років. Анна, дружина Павла, чекала на чоловіка, відвідувала акції нагадування про військовополонених, писала пісні про їхнє кохання та про полон.
Анна весь час розказувала доньці Марії, що в неї є тато і росіяни тримають його у полоні, але той обов’язково повернеться. І Павло повернувся.
Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.
