Сєвєродонецьк. Справжня історія українського міста

Втім, за цей відносно короткий період історії місто встигло запам’ятатися низкою знакових історичних подій, як-от сумнозвісний сепаратистський з’їзд депутатів різного рівня 2004 року. Втім, найважливіше, що Сєвєродонецьк впродовж 8 років після окупації Луганська у 2014 році успішно виконував функції обласного центра Луганської області, що спричинилося до активного розвитку міста. 

Сьогодні детальніше розповімо про цікаву й непересічну історію Сєвєродонецька, про дискусії щодо його назви, про сьогодення, а також майбуття.

СПОЧАТКУ БУЛА ХІМІЯ 

Заснування Сєвєродонецька на початку 1930-х років тісно пов’язане з історією сусіднього Лисичанська, який відділяє від Сєвєродонецька річка Сіверський Донець. 

І Лисичанськ, і сусіднє Рубіжне вже на рубежі 19-20 сторіч становили доволі помітні центри хімічної промисловості. Так, з 1892 року працював Донецький содовий завод, в якому соду виробляли в аміачний спосіб, винайдений бельгійцем Ернестом Сольве. 1915 року поблизу станції Рубіжне було споруджено завод з виробництва анілінових барвників, який спершу носив назву «Русско краска», а 1923 року у дусі нової доби був перейменований на «Червоний прапор». 1921 року ці підприємства, засновані іноземними фахівцями, було націоналізовано й підпорядковано державному трестові «Хімвугілля». Якщо у вас виникло запитання, яке відношення все це має до історії Сєвєродонецька, то відповідь є такою – пряме відношення. 

Річ у тому, що виробництво соди потребувало великої кількості аміаку, а створення барвників – іншої хімічної сполуки – фенолу. Позаяк в ті часи ці хімічні речовини переважно отримувалися при коксуванні, у кабінетах «Хімвугілля» зродилась ідея використовувати із цією метою лисичанське вугілля, задля чого побудувати неподалік Лисичанська новий завод. Зараз ми знаємо, що ця ідея була мертвонароджена, бо лисичанське вугілля є енергетичним, а не коксівним, коксувати його неможливо. Втім, дискусії фахівців та управлінців, що точилися декілька років довкола розвитку підприємств, зрештою, призвели до ухвалення рішення про будівництво заводу – щоправда, для виробництва азоту.

Краєзнавець Валерій Негматов нагадує, що 1934 року було ухвалене остаточне рішення про заснування азотного комбінату й довкола нього – нового поселення, яке отримало назву Лисхімбуд. 

Перед початком Другої світової війни у Лисхімбуді налічувалося 47 будинків та 9 бараків, була споруджена середня школа, дитячий садок, клуб та інша інфраструктура. Втім, активний період розвитку селища розпочався вже після війни, у період так званого Відновлення народного господарства. Наприкінці 1943 року після вигнання німецьких окупантів відновлений у Луганську обком партії ухвалив рішення про розбудову азотно-туркового комбінату. 1950 року селище Лисхімбуд отримало статус селища міського типу й було перейменоване на Сєвєродонецьк. Власне, про назву міста слід поговорити дещо детальніше.

ВИПРАВЛЕННЯ ІМЕНІ

Наприкінці 1940-х років обговорювалося п’ять варіантів: Донецьк, Красно-Донецьк, Сєвєро-Донецьк, Ново-Лисичанськ та Світлоград. Зрештою, зупинились на Сєвєродонецьку. Позаяк Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 27 січня 1950 року про перейменування було видано російською мовою, назву міста було російською вказано як Северодонецк, українською мовою його також передавали як Сєвєродонецьк.

Разом з тим, після відновлення незалежності України це породило дискусії, які точаться аж дотепер, щодо коректності передання назви згідно зі стандартами державної української мови. Позаяк назва міста походить, ймовірно, від річки Сіверський Донець (російською мовою Сєвєрний Донєц), існує традиція іменування міста Сіверськодонецьком. 

Втім, офіційно проблему наразі ще не розв’язано, хоча рішення, ймовірно, вже близько. Так, 3 квітня 2024 року Комітет Верховної Ради з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування підтримав перейменування Сєвєродонецька на Сіверськодонецьк. Остаточну зміну назви має затвердити Верховна Рада.

РОЗБУДОВА НА РАДЯНСЬКИЙ КШТАЛТ

Найбільш активний період розвитку Сєвєродонецька розпочався в середині 1950-х років. Опісля того як Хімкомбінат (теперішній Азотний завод) отримав перший продукт – аміачну селітру, що є ключовою речовиною для виробництва добрив, – місто отримало новий поштовх до розбудови. 1958 року воно набуло статус міста обласного підпорядкування, що спонукало до зведення нових районів.

Дослідник архітектури Семен Широчин наголошує, що в урбаністичному сенсі розбудова Сєвєродонецька була підпорядкована передусім потребам заводу, що передбачало певну другорядність житлових секторів перед промисловою зоною. Зокрема, якщо підприємство мало свій вихід до води, то місто було в цьому сенсі обмежене. Також Сєвєродонецьк не отримав власного залізничного пасажирського вокзалу, тож залізниця, прокладена у 1930-х роках, веде на завод. Натомість мешканці Сєвєродонецька завжди користувалися Лисичанським вокзалом. 

Письменниця, авторка збірки нарисів про Сєвєродонецьк Світлана Ославська пригадує, що, готуючи книжку і спілкуючись зі старожилами, була вражена історіями сєвєродончан, які працювали на Азотному комбінаті: це був особливий тип колективістського мислення, коли люди цілком асоціювали себе з підприємством. Доволі часто працівники травмувалися або навіть гинули, проте люди сприймали це як щось абсолютно нормальне. Особливо її зачепила історія жінки, яка прийшла на виробництво наступного дня після загибелі на цьому ж виробництві її чоловіка. 

Загалом розбудова міста відповідала тодішнім уявленням: Сєвєродонецьк будувався в горизонтально-перпендикулярному розташуванні вулиць й кварталів, мав широкі проспекти й бульвари. На початку 1970-х років місто отримало й величезний спортивний комплекс – Льодовий палац, про який ми ще далі згадаємо в нашій історії.

Валерій Негматов додає штрихи до демографічного портрета міста: «В 1960-ті роки тут багато будувалося житла, тому Сєвєродонецьк був привабливим місцем; тут було багато підприємств, отже, була робота. Радянська влада закликала молодь приїжджати до міста – це було щось на кшталт «освоєння цілини». Моя мама також приїхала сюди, бо її привабила можливість себе знайти й реалізувати». 

За його словами, радянська політика тотальної русифікації суттєво вдарила по первісно україномовному місту й за два покоління перетворила його на здебільшого російськомовне. 

«Краєзнавець Сергій Каленюк досліджував це питання і у своїх статтях зазначав, що перші школи в Сєвєродонецьку були україномовними. Але поступово завдяки цілеспрямованій політиці совєтської держави – політики русифікації – україномовність почала зникати. Наприкінці 1970-х років батькам дозволили звільняти дітей від вивчення української мови. Тож у підсумку на початок незалежності в Сєвєродонецьку не було україномовних шкіл», – розповідає Валерій Негматов.

ЗА КРОК ДО ПІСУАРУ 

У 1990-х та на початку 2000-х років Сєвєродонецьк, як і решта населених пунктів промислової частини Луганщини, пережив період істотної турбулентності. З одного боку, вона була пов’язана з системною економічною кризою, що мала об’єктивні передумови; з іншого боку, з особливостями порядкування місцевих еліт, афілійованих з Партією Регіонів, котрі не так розвивали край, як визискували із нього. 

Втім, якщо криза здебільшого стосувалася вуглевидобувної галузі, то орієнтований на хімічне виробництво Сєвєродонецьк мав більше шансів на успішне подолання проблем. Вельми прикметно, що місто змогло адаптуватися до нових реалій й зосередилося на створенні умов для малого й середнього бізнесу, тож протягом 2000-х років Сєвєродонецьк стало посідав друге місце після Луганська за активністю малого підприємництва. Не пасла задніх й освітня галузь. Було відкрито університет музичної культури, колегіум Києво-Могилянської академії, місцевий інститут Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП) та інші виші. Це формувало нову громаду й закладало підвалини для зміцнення громадянського суспільства. 

Втім, загальноукраїнську відомість і в негативному сенсі славу Сєвєродонецьку принесла подія, що відбулася 2004 року в розпал президентської виборчої кампанії. Це був період жорсткого протистояння національно-демократичних сил (так званий помаранчевий табір) й проросійської Партії Регіонів (так званий біло-блакитний табір). Остання взяла на озброєння відверто антиукраїнські й проросійські гасла, якими маніпулювала задля досягнення електорального результату. 

Намагаючись шантажувати Київ, «регіонали» скликали й провели сумнозвісний з’їзд депутатів всіх рівнів, на якому погрожували утворенням Південно-Східної Української Автономної Республіки, що отримала від українців насмішкувату абревіатуру ПіСУАР. Хоча Сєвєродонецьк аж ніяк не був оплотом Партії Регіонів й перед тим не світився в діяльності Партії, наявність у місті великого й місткого комплексу – Льодового Палацу – визначила його як місце проведення зборів, які нагадували сепаратистський шабаш. Участь у ньому взяли не тільки ключові особи Партії Регіонів, але й російські політики – мер Москви Юрій Лужков, Костянтин Затулін та інші. Водночас місцева влада не була в захваті від таких гостей.

За словами громадської діячки Олени Ніжельської, під час проведення з’їзду представники місцевої влади, зокрема, міський голова, не були присутні. Офіційною причиною було вказано проблеми зі здоров’ям і потребу лікуватися. Щобільше, коли Партія Регіонів вирішила провести другий з’їзд, то місцева влада запросила за проведення заходу 1 млн доларів, вочевидь, сподіваючись, що така вартість віднадить замовників; але Партія Регіонів погодилася. 

«Всі знають про те, що був цей з’їзд, – додає Світлана Ославська, – але мало хто знає, що була й опозиція до цього з’їзду. Люди, які не підтримували Януковича, не підтримували сепаратистів, а підтримували Україну. Тож вони зібралися під тим Палацом. Їх було небагато, але вони прагнули висловити позицію, і в певний момент вони опинилися оточені прихильниками Партії Регіонів. Дехто з них постраждав. Але для цих людей це була важлива подія для їхньої свідомості та ідентичності». 

Важливо розуміти, що сумновідомий з’їзд, який волею випадку пройшов у Сєвєродонецьку, не повною мірою відображав політичне й суспільне життя громади, яке було більш розмаїтим. Олена Ніжельська розповідає, що в Сєвєродонецьку була досить сильною низка проукраїнських та проєвропейських організацій, як-от «Пласт», «Сєвєродонецька агенція розвитку громади» або бізнес-клуб з промовистою назвою «Європейський вибір». Громада зростала, міцнішала й 2014 року узяла участь у Революції Гідності. Здебільшого активісти з’їжджались до Києва, бо розуміли, що саме в столиці вирішується доля Майдану. 

Найбільша публічна демонстрація в Сєвєродонецьку відбулася вже 6 квітня, коли українці вийшли на флешмоб «З Україною в серці», аби засвідчити свою прихильність до незалежної України. Передбачалося, що це буде мирна акція, під час якої в небо будуть запущені жовто-блакитні кульки. Втім, хоча демонстрація була легальною, активісти зазнали нападу з боку проросійськи налаштованого натовпу: в них виривали й спалювали українські прапори; кількох людей було побито. 

«Мабуть, це був день, коли стало зрозуміло, що все серйозно, й що захисту від цих сил в Сєвєродонецьку немає», – підсумовує Олена Ніжельська.

ЦЕНТР ОБЛАСТІ

Якщо часи Помаранчевої Революції стали сумною сторінкою в історії міста, то після Революції Гідності на Сєвєродонецьк несподівано чекала геть інша – звитяжна, почесна й гідна глава, пов’язана зі статусом центру області. 

Як і низка населених пунктів Луганщини, на початку травня 2014 року Сєвєродонецьк був захоплений проросійськими терористами-бойовиками так званої «Армии Юго-Востока» разом із батальйоном «Прізрак» під керівництвом Олексія Мозгового та сєвєродонецьким підрозділом «Козачої національної гвардії» Павла Дрьомова. Втім, завдяки мужнім діям добровольчих загонів та підрозділів ЗСУ 22 липня 2014 року місто було звільнене. Того ж року через окупацію Луганська Сєвєродонецьк дістав статус обласного центра, в місті було утворено Обласну військово-цивільну адміністрацію.

Валерій Негматов скрушно зазначає, що, на жаль, жодна особа, відповідальна за тимчасову окупацію 2014 року, не була покарана: «Тобто дивіться: 2004 рік – сепаратистський з’їзд – не було покарання, відповідно сепаратисти зрозуміли, що можна діяти далі. 2014 рік – «русская весна», окупація, покарано нікого не було, хоча місцеві активісти передавали списки СБУ. І я вважаю, що наступний логічний крок – це 2022 рік. Все пов’язано і все закономірно. Якщо ми не відповідаємо на виклик, то ситуація розвивається, і наступний виклик буде ще гіршим». Втім, між двома окупаціями місто пережило справжній Ренесанс і період інтенсивного розвитку.

Громадсько-політичні діячі та активісти Сєвєродонецька вважають, що 8 років (з 2014 до 2022) стали украй важливими в сенсі зміни свідомості сєвєродончан, ідентичності міста та громадського простору. По-перше, було проведено декомунізацію – місто позбулось радянських пам’ятників і назв. По-друге, у місті з’явилось чимало громадських й культурницьких ініціатив. По-третє, нового дихання отримав малий і середній бізнес.

На жаль, повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році нагло перервало розвиток міста. Внаслідок запеклих боїв літа 2022 року, коли росіяни обстрілювали Сєвєродонецьк з усіх можливих видів озброєнь, значна частина житлового фонду, промислові підприємства були зруйновані й знищені. Місто полишили десятки тисяч вимушених переселенців. Сьогодні Росія прагне створити враження про відновлення та відбудову Сєвєродонецька, проте інформаційні потуги жодною мірою не відображають реальності. 

Олена Ніжельська з сумом оповідає, що місто окуповане з червня 2022 року: «З кінця лютого по червень в Сєвєродонецьку відбувалися інтенсивні бойові дії, дуже багато будівель зруйновано. Також сильно зруйнована інфраструктура життєзабезпечення, котельні, водопостачання і водовідведення, електро- і газопостачання. За даними української влади, в місті залишилося лише близько 30 тисяч людей. Сєвєродонецьк знаходиться в інформаційному вакуумі, там не працює мобільний зв’язок. Те, що Росія називає відбудовою міста, має фасадний характер».

ЩО ПІСЛЯ ДЕОКУПАЦІЇ? 

Прикро констатувати, та час плине швидко, й невдовзі мине другий рік, як Сєвєродонецьк є окупований росіянами. Деокупація та реінтеграція, відбудова й відновлення міста не будуть простими й залежатимуть від низки чинників. Яким буде місто опісля деокупації? Якою буде його роль, якщо обласним центром знову стане Луганськ? Як буде здійснюватися його відбудова? Й як формуватиметься політика пам’яті? Про ці питання потрібно думати вже сьогодні, переконані сєвєродонецькі громадські діячі та історики. 

Світлана Ославська наголошує, що території, які звільнені після окупації, мають чимало ліній напруги. Зокрема, між тими, хто лишився, і тими, хто виїхав. Між тими, хто спілкувався з окупантами, і тими, хто не спілкувався. Між тими, хто має загиблих родичів, і тими, хто не має тощо. 

«Тож найперше потрібно говорити про діалогові практики. Є багато образ в людей одне на одного, на державні інституції. З цим усім треба працювати. Рани потрібно загоювати. Тож важливо, щоб будь-які комеморативні практики працювали на порозуміння і на загоєння, а не на роз’ятрювання. Це базове». 

«Я щиро вірю, що Луганська область буде деокупована в повному обсязі, – каже Олена Ніжельська. – Але процес не буде простим як з точки зору військової операції, так і з точки зору ментальної деокупації. Зараз, навіть в умовах тимчасової окупації, потрібно зберігати ментальний зв’язок з луганцями, які перебувають на окупованих територіях. Треба формувати платформи й для переселенців, де люди зможуть відчувати себе частинкою Луганщини». 

Шановні друзі, це був четвертий випуск подкасту, в якому розповідаємо справжню історію міст Донеччини та Луганщини, який був присвячений Сєвєродонецьку. Попереду ще багато історій. Тож стежте за нашими публікаціями, аби не пропустити наступні статті.