"Вже скоро рік, а мені сниться мій кабінет": спогади вчительки-переселенки про життя в окупованому Старобільську

У день повномасштабного вторгнення, Наталія, вчителька математики Старобільського ліцею №3, із самого ранку збиралася на роботу. За її словами, вона настільки не вірила у те, що може початися щось страшне, що продовжувала робити рутинні справи. 

«Про війну я вже побачила по телевізору та з телефону, який взяла до рук. Я чула якісь дивні звуки, але не звернула на них уваги. Коли стало ясно, то відчула розпач… Розпач від невідомості, того, що буде далі і як це все закінчиться», — каже вона.

Переписувалися в чатах та ходили на мітинги

Перші дні були суцільним моніторингом новин. Наталія Анатоліївна згадує, як у Телеграмі одразу з’явилися місцеві канали, де всі обмінювались інформацією. 

«Це було справжнім порятунком для тих, хто взагалі перші дні, а може й тижні, не виходили з будинку через страх. Люди писали про пересування техніки, роботу служб, де можна купити хліба і на якій заправці є бензин. Можу сказати однозначно, що настрій у цих групах був точно проукраїнський», — згадує старобільчанка.

Свою національну позицію та свідомість жителі міста продемонстрували й на мирних мітингах, які пройшли у Старобільську у березні.

«Мій чоловік ходив на перший мітинг, де наші зупиняли колони танків. Я була на другому — на центральній площі. Тоді людей зібралося ще більше. Так рада була бачити знайомі обличчя», — говорить Наталія.

Навчальний процес: наради та «двовладдя» у місті

Як і по всій країні, у закладах освіти Старобільщини оголосили двотижневі канікули. Проте вчителі згодом все одно ходили до школи на наради. Наталія згадує, як після окупації міста вони продовжили працювати за українськими програмами. Жінка розповідає, що в кінці березня навіть проходила атестаційна комісія для педагогічних працівників.

«У цей час ми проходили переатестацію за українськими наказами, а в іншому кінці міста вже починала працювати «освіта» окупаційної влади. Пройшло декілька тижнів після захоплення міста і самопроголошена влада вирішила, що ми маємо виходити працювати з дітьми на денну форму навчання. Вони наполягали, щоб вчителі звернулися до батьків з такою пропозицією. У нашій школі також створили текст такого звернення і розіслали батькам у групах. Але на щастя майже 90% батьків категорично відмовилися відпускати дітей. Ну це ж зрозуміло! По місту ходять незрозумілі люди у військовій формі зі зброєю, до міста доноситься гучне відлуння війни, яка зовсім поруч. Як у такій ситуації відпускати дітей?» — говорить старобільчанка.

І хоча окупаційній владі не вдалося втілити цю «ідею», вчителі все ж ходили до освітніх закладів. За словами Наталії, у той час у місті вже не було мобільного зв’язку й інтернет працював не досить якісно, вона ледь не кожного дня йшла до школи аби розіслати домашні завдання для своїх учнів.

«Це такий страх був. Я йду з ноутбуком на роботу, а повз мене якісь незрозумілі військові. Звичайно, я боялася, що можуть зупинити та забрати ноутбук. Їм могло не сподобатися, що я там зберігаю. Проте я не могла покинути учнів та свої обов’язки», — каже очевидиця.

«Нова директорка» та заява про те, що «росія тут навсєгда»

Час потихеньку йшов і на нарадах все частіше почали проявлятися позиції колег Наталії. Вона згадує, як більшість були проти так званої «луганської народної республіки» та «лнрівської» навчальної програми. Але ж були й інші.

«Ніколи не забуду, як моя колега, а за сумісництвом моя колишня вчителька, сказала мені, що путін хороша людина. Я подивилася на неї й сказала, що наразі мої випускники ховаються від ракет та бомб у Харкові в метро. Ну так і закінчилося наше з нею спілкування», — розповідає Наталія.

Звісно, що схожої думки була і теперішня керівниця закладу, де працювала Наталія. Як і всюди, у вчителів Старобільського ліцею №3 був робочий загальний чат. Саме у Вайбері у травні 2022 року «нова директорка» відповіла на питання всіх вчителів щодо подальшого учбового процесу.

«Вона написала, що «ЛНР» тут назавжди й України у Старобільську вже ніколи не буде. У цей час я вже виїхала з міста, але відповіла їй у цьому чаті, що Україна була, є і буде, а потім видалилася з нього. Окупанти звикли приходити на все готове. Навіть не вистачило розуму створити новий чат. Ні, вони забрали цей»,— каже очевидиця.

Викинули стенди та дистанційка по «лнрівськи»

Наталія виїхала з окупованого Старобільська 23 квітня минулого року.

За її словами, процес виїзду був досить простим, урахувавши історії інших жителів окупованої Луганщини.

Зупинившись у Латвії, жінка продовжила підтримувати зв’язок зі своїми проукраїнськими колегами до того часу, коли у місті ще був інтернет-зв’язок.

Жінка згадує, що, за словами колег, окупаційна адміністрація повикидала усі робочі стенди українською мовою. 

«Для когось це просто дошка, але вчителі знають, які це зусилля та кропітка робота. Знаю, що деякі колеги забрали частину собі додому», — говорить вона.

Щодо колег, то освітянка каже, що не всі, хто залишився у місті, пішли працювати до окупантів. За її словами, їм в рази складніше, ніж їй за тисячі кілометрів  від дому.

«Розумієте, вже скоро рік, а мені сниться мій кабінет. А як їм? Вони проходять повз стін рідного навчального закладу і не можуть зайти туди. Сидять без грошей, без можливості сказати щось у той час, коли колаборанти навчають їх учнів російському. Хоча навчанням це складно назвати. Дистанційка у них така: вчителі на листочках розвішують завдання на дошці, а діти приходять й переписують», — додає вчителька.

Викладає онлайн для школярів Старобільської громади 

Сама Наталія наразі викладає онлайн у Лиманському ліцеї, який є єдиною шкільною платформою для навчання дітей у Старобільській громаді. Жінка щаслива, що має можливість працювати з рідними дітьми. 

«Поки у своїх учнів я не викладаю, але працюю зі знайомими мені дітьми. Відчувається, що усім їм зараз теж потрібні рідні обличчя», —  каже вчителька.

***