"Щоб розповісти про схід України, потрібно не одне покоління". Інтерв’ю з перекладачем зі Слов'янська

Максим Нестелєєв народився у Слов’янську. Там же навчався і закінчив філологічний факультет Донбаського державного педагогічного університету. Після того викладав у стінах альма-матер і одночасно займався дослідженням української літератури. 

У 2012 році Максим почав працювати над перекладом роману «Виголошення лоту 49» американського письменника-постмодерніста Томаса Пінчона. Максим не був професійним перекладачем, тому робота йшла повільно — на переклад понад 150 сторінок пішло два роки.

Утім, зараз за його плечима вже 15 перекладених романів. Також Нестелєєв написав два томи «Лабіринтів американського постмодернізму», що описують американську прозу від 1950 до 2010 років.

Східний Варіант поспілкувався з Максимом Нестелєєвим про історичні й сучасні загрози для української культури, про літературу, що описує схід України та про «втрачене покоління» після війни.

Знищення мови завжди приводить до знищення народу

— Російська імперія, радянський союз, а тепер і сучасна росія десятиліттями знищували нашу культурну ідентичність. Що, на вашу думку, ми можемо зробити вже зараз, в умовах окупації частини нашої країни, аби протистояти цьому винищенню? 

— Наша культура майже завжди була у загроженому стані. З часів руйнування Запорізької Січі, починаючи від Валуєвського циркуляра та Емського указу. Українська культура була поруч з потужною російською культурою, але потужною не в плані якості й талановитості, а в плані ресурсів — грошей.

Але були періоди, коли з українською культурою не те, що не воювали, їй просто не заважали. Це, скажімо, 20-ті роки минулого сторіччя, відомі своїм українським ренесансом, який згодом став розстріляним (в українській літературі цей термін відомий, як «розстріляне відродження»). Це був розквіт письменників і поетів, можна перераховувати сотні імен. Майже з усіх галузей повиходили словники, почала робитися наукова термінологія українською, чого раніше не було. Це тривало 6-7 років, а потім почалися репресії, розстріли тощо

Тому нам потрібно робити те, що кожен вміє. Я умовно для себе називаю це «протестувати на своєму місці», боротися зі своїми лінощами й робити корисну справу не тільки для себе, а і для української культури. Я кожен свій переклад вважаю невеличкою цеглинкою у відбудову української культури.

Кожен має робити, що вміє. Журналісти — писати колонки, розвивати українську мову. От зараз ведеться чергова дискусія про фемінітиви, яких люди бояться. А не треба боятися. Мова сама розбереться.

— Якщо ви вже самі почали розмову про фемінітиви, то не можу не спитати: чи правда, що фемінітиви є природними для української мови, просто були викорінені внаслідок уніфікації мови за часів радянської окупації? 

— За часів існування радянського союзу зникло 70 слов’янських мов. Це достеменний факт. І це сталося саме завдяки ось такій русифікаторській політиці — уніфікації мови, навмисному переводу азійських мов на кирилицю і так далі.

З українською мовою були подібні випадки. До прикладу, російсько-український академічний словник за редакцією Агатангела Кримського, четвертий том (букви Р-Я) якого був розсипаний. Просто тому, що там був такий прикрий для московського керівництва факт: варіацій одного слова українською мовою існувало більше, ніж російською.

Наприклад, у російського слова «коричневый» були варіанти перекладу: «брунатний», «бурий», «цинамоновий» тощо. Уявіть собі враження цього московського чиновника, який відкривав словник і бачив, що у російській мові слово лише одне, а в український їх значно більше… Згодом арештували всіх, хто був причетний до цього словника. Не тільки редакторів, а навіть друкарок, що друкували словник.

Відбувався лінгвоцид. А лінгвоциди у нас завжди закінчуються знищенням людей. Імперія хотіла, щоб наша мова зникла. Ввела для цього Валуєвський циркуляр, Емський указ, який забороняв навіть можливість перекладати українською мовою. Тобто нашому народу закривався доступ до культури в принципі.

Попри коронавірус і війну українська книга живе

— То як за останні роки змінилося становище української книги? Чи можемо ми взяти умовний 2016 рік і сьогодення, і сказати, що ситуація покращилась, не дивлячись на коронавірусну кризу, повномасштабну війну та інші випробування?

— Питання складне і я припущусь багатьох помилок, якщо буду загально про це говорити. Якимось видавництвам гірше, якимось краще. Але навіть минулого 2022-го року в Україні відкривалися нові видавництва. Парадоксально, що це стається під час війни, коли в нас банально поменшало друкарських комбінатів, бо багато з них знаходились у Харкові.

Але є тенденція до зменшення продажів: люди менше грошей витрачають на книги, бо вони намагаються віддавати їх в армію або просто економлять. Але все одно, і так було раніше, книга — це розкіш для українців. Це не є нагальною потребою. У нас всі опитування свідчать, що більш ніж половина українців не читають. Не хочу помилитися з кількістю, але мені взагалі видається, що кількість людей, які активно купують книжки — це десь 15-20 тисяч від багатомільйонної нації.

— Якої літератури української або перекладеної українськомовної нам, на вашу думку, сьогодні не вистачає. Можливо, якоїсь масової літератури?

— Як на мене, української масової літератури в нас доволі багато. Можливо, бракує якихось певних жанрів — детективів або жіночих романів в класичному визначенні.

Справа в іншому — багато українських читачів не знають про те, що такої літератури багато. Практично немає джерел, звідки середньостатистичному українцю  можна дізнаватися про новинки літератури. Немає авторитетного джерела або масового, яке б розповідав: «Українці, у вас є багато літератури для вас в різних жанрах. Буль ласка, читайте».

Воєнна проза і нон-фікшн про схід України

— Війна триває вже не перший рік. Колись, після Першої світової американська письменниця ввела у використання словосполучення «втрачене покоління», під яким розумілося покоління, яке досягло повноліття в роки Першої світової війни. Дехто ледь встигнув закінчити школу. Як ви думаєте, чи варто нам очікувати після закінчення російсько-української війни свого власного українського «втраченого покоління» з його власною літературою?

— Війна в нас триває значно довше, просто раніше вона була в іншій фазі. І цю «холодну» війну ми програли давним-давно. Нам не вистачало глянцевих журналів українською, а це теж дуже важливо; практичного не було інтелектуальних журналів українською. Ми цю війну до цього програвали й змарнували багато шансів — у 2004 році після Помаранчевої Революції та у 2014 — після Революції Гідності. Я дуже сподіваюсь, що Україна не змарнує цей шанс зараз.

Щодо вашого питання, то в нас вже є в нас своєрідна військова проза, вже фіксують списки письменників, які пройшли війну, описали й переосмислили свій досвід в художньому або документальному стилі. Згодом такого ставатиме дедалі більше.

Загалом ми стикнемося з посттравматичним синдромом. Є безліч виходів з цього стану — креативних і деструктивних. Але реалії життя після Першої світової війни такі, що з неї прийшли люди, які нічого не вміли робити. Вони відчували свою непотрібність. Мені здається, що в Україні в ось такому варіанті цього не буде. Робота з травмою — це справа психологів і психотерапевтів. 

Але щоб це побачити, треба спочатку перемогти. Шлях до цього точно непростий і неблизький. Я не сумніваюсь в нашій перемозі, але, на жаль, це буде складно.

— А якщо говорити про літературу, написану українцями про схід України, про так званий Донбас, щоб ви могли запропонувати на читання?

— Є дуже багато книг і авторів — це і Павло Казарін («Дикий Захід Східної Європи»), і Світлана Ославська («Сєвєродонецьк. Репортажі з минулого»), і Олександр Михед («Я змішаю твою кров з вугіллям»). Є ціла плеяда таких авторів, що пишуть здебільшого нон-фікшн.

Але Донеччина дуже строката. Взяти мій рідний Слов’янськ і Маріуполь до великої війни. Це абсолютно різні за ментальністю міста. Моє місто, воно купецьке, базар там — це рух. В нас багато молоді, бо університети, а ще місто-курорт, бо озера.

Маріуполь — місто давньої традиції з грецьким корінням, з індустріальним корінням. Тобто, про кожне місто треба говорити окремо. А ми, коли узагальнюємо, робимо багато помилок.

Тому, хай це буде така безпідставна претензія, але жодна книжка про Донеччину, Донбас, що була написана, не влаштовує мене повністю. Це скоріше фрагменти мозаїки. А повноцінної картини ми не бачимо і ще не побачимо довгий час. Чудово, що є інтерес до області, але, мені здається, що потрібно не одне покоління, аби це все розказати.

***