Друге життя. Хто і як в Маріуполі повертає недобудовам і "заброшкам" колишню велич

Там, де одні бачать небезпеку, інші знаходять прекрасне. Така суперечлива думка у маріупольців складається про покинуті та недобудовані будинки. 

Дійсно, ці місця нерідко стають епіцентрами трагедій — самогубств і нещасних випадків. 

Водночас в «заброшках» і недобудовах знаходять собі притулок бездомні. 

До того ж вони залишаються історичними точками на картах сучасних міст. Локаціями, що дозволяють ненадовго зануритися в атмосферу давно минулих днів.

У Маріуполі борються з такими місцями по-різному. Хтось «культурною зброєю», влаштовуючи екскурсії по найдивовижніших руїнах міста, хтось самостійно трансформує їх у громадські простори, а міська влада перетворює покинуті будинки на соціальне житло і ЦНАП.

Міські примари

За даними Департаменту по роботі з активами, в Маріуполі налічується 115 недобудов і закинутих будівель. Серед них переважно приватні об'єкти — всього 70, ще 24 перебувають у комунальній власності, 13 — у державній. Ще 8 поки залишаються безгоспними, тобто їх власника знайти не вдалося.

Більшість сьогоднішніх недобудов — наслідки економічних криз. Будівництво відомого всім «Першого кварталу» на Лівобережжі, що належить компанії «Азовінтекс», мало стрімкий старт і такий самий стрімкий фініш, коли в кінці 2008 року світ накрила фінансова криза.

Ще одне помпезне будівництво біля Маріупольського коледжу ДонНУЕТ ім. Туган-Барановського зупинилося у 2014 році, хоча і до цього просувалося дуже повільно. Будівля, яку було задумано як «хмарочос», зараз стоїть порожньою.

Історії ж занедбаних з тих чи інших причин будівель ще більш сумні.

Так було з 14-поверхівкою поблизу автовокзалу, з якої в 1990-х виселили всіх мешканців. Ґрунт під будівлею почав просідати, через що сама будівля сильно нахилилася. 

Маріупольці називають будинок «пізанською вежею». Нерідко на землі під будівлею знаходили тіла людей, які вчинили самогубство. Хоча будова обгороджена парканом, місцеві любителі екстриму все одно знаходять спосіб пробратися всередину.

У 2018 році маріупольські підлітки опублікували відео, на якому видно, як вони бігають по поверхах і визирають з вікон, посміхаючись на камеру. Пізніше з'ясувалося, що в соціальних мережах підлітки створили тематичну групу, де обговорювали особливості будівлі та найцікавіші поверхи.

Маріупольська журналістка і телеведуча Алевтина Шевцова згадує, що після чергової трагічної події, пов'язаної з висоткою, сходові прольоти на декількох поверхах демонтували, щоб обмежити доступ.

«Через деякий час ми знімали там сюжет і виявили, що підлітки самі з балок побудували сходи на поверхи, щоб підійматися вгору. Тобто, дістатися туди знову було легко», — розповідає Алевтина Шевцова.

Чи має відновлення сенс?

Вона сама часто відвідує різні «заброшки» Маріуполя: кінотеатри, старі будинки та виробництва, щоб доторкнутися до історії міста. В ефірі ранкового шоу на місцевому телеканалі Алевтина вела рубрику «Маріуполь Нетуристичний», де розповідала історії покинутих місць.

Багато з них дійсно зберігають в собі дивовижні історії, гідні того, щоб бути почутими. Один з таких — будинок купця Регіра на вулиці Італійській, 12, побудований в 1900-му році. Будинок прикрашений барельєфами з грифонами, маскаронами та викликає величезний архітектурний інтерес. Але, на жаль, будівля руйнується. Алевтина говорить, що це велика втрата для Маріуполя.

«Це найколоритніша “заброшка”, але всередині вона вже непридатна для реконструкції. Нещодавно під час екскурсії, яка стосувалася збереження дверей, я почула, що в інших містах існує якась консервація занедбаних приміщень. Наприклад, на стіни наносять спеціальний розчин, який фіксує стіни в тому стані, в якому вони знаходяться, і не дозволяє матеріалу руйнуватися. Якби ця практика впроваджувалася в Маріуполі, було б чудово. Втрата будинку Регіра була дуже швидкою і катастрофічною. Ще 10 років тому там були шпалери на стінах і цілі сходові прольоти, а зараз цього немає», — з сумом визнає Алевтина.

Під час своїх подорожей по закинутих місцинах міста вона знаходила цікаві артефакти минулого, пов'язані з цими будівлями та не менш цікавих людей, які розповідали історії цих місць. Але водночас телеведуча не заперечує — «заброшки» можуть бути небезпечними та приходячи до них, люди самі несуть відповідальність за своє життя.

«Щодо відновлення, то потрібно розуміти, чи буде від нього сенс. Наприклад, якщо ми говоримо про дитячий садок, то очевидно, що його закрили, тому що не вистачало дітей. І ще до відновлення потрібно розуміти вихлоп від цієї процедури. Інакше дитячий садок буде приречений повторити свою долю і знову стати покинутим», — вважає Алевтина.

Вона також сумнівається, що ідея перетворити всі занедбані простори на хаби матиме успіх, оскільки в місті немає достатньої цільової аудиторії для таких місць.

Від кінотеатру до «Мультицентру»

Але у Маріуполя є кілька успішних прикладів трансформацій занедбаних просторів.

Історія кінотеатру «Союз» в Лівобережному районі досить сумна. Відкритий ще на початку 1970-х років спочатку кінотеатр був дуже популярний. Пізніше в будівлі кінотеатру з'явилися дитячі клуби за інтересами. Незабаром кінотеатр закрили через нерентабельність. Потім вже приватні особи відкрили в його будівлі нічний клуб, який у 2010 році опинився в центрі великого скандалу.

Як в той час писала маріупольська преса, в кінотеатрі організували «притон, в якому розбещували малолітніх». Судовий процес тривав два роки, зрештою підозрюваних визнали винними за кількома статтями кримінального кодексу.

Після цього кінотеатр, здавалося, був приречений доживати останнє. Його поступово розкрадали та кілька разів підпалювали, остання велика пожежа сталася у 2016 році.

Але вже в березні 2017 року стало відомо, що в багатостраждальній будівлі кінотеатру обладнають другий в Маріуполі Центр надання адміністративних послуг. Реконструкція тривала понад два роки та обійшлася більш ніж в 100 мільйонів гривень.

Під час реконструкції підрядник вирішив зберегти мозаїчні панно всередині будівлі та великий барельєф на передньому фасаді. Цікаво, що барельєф має назву «Союз» і серед всіх елементів твору вгадується серп і молот.

Для реновації використовувалися кошти місцевого бюджету, Державного фонду регіонального розвитку. 500 тисяч доларів надало Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Частково витрати покрили приватні промислові компанії. На відкриття «Мультицентру» приїхав президент України Володимир Зеленський. 

Зараз в «Мультицентрі» надають понад 400 державних послуг. На даху будівлі проводять церемонії одруження. 

А ось іншому маріупольському кінотеатру пощастило менше. Він відомий перш за все своїм мозаїчним панно, на якому зображений український поет Тарас Шевченко. Сам кінотеатр також названий на честь Кобзаря. Зараз будівля у занедбаному стані й поступово руйнується. 

Багато маріупольців стурбовані долею не так кінотеатру, як мозаїки з Шевченком. Неодноразово місцеві культурологи підіймали питання про долю кінотеатру. Але оскільки кінотеатр знаходиться в приватній власності, у місцевої влади зв'язані руки. І українське законодавство в цьому випадку на стороні приватної особи.

Будинки для переселенців

Крім громадських просторів у Маріуполя є досвід трансформації закинутих будівель в соціальне житло для переселенців. Але, як з'ясувалося пізніше, туди селили й маріупольців, які давно стоять на квартирному обліку і потребують поліпшення житлових умов.

У 2018 в місті з'явилося відразу два соціальних житла. Гуртожиток на вулиці Красномаякській перетворився на багатоквартирний будинок, в якому було 19 однокімнатних квартир і одна двокімнатна. 

На відкриття будинку приїжджав тодішній міністр з питань тимчасово окупованих територій Володимир Черниш.

У реконструйованому будинку на вулиці Менделєєва також зробили 19 квартир, дві з яких обладнані під потреби людей з інвалідністю. Проєкт обійшовся у 22 мільйони гривень і фінансувався з бюджету міста і держави. В кінці 2018 року 13 маріупольських сімей отримали ключі від тимчасового житла в цьому будинку.

«Порт Культур» відродиться з попелу

Одне з найсильніших потрясінь в історії міста — зіткнення українських військових і проросійських сил у будівлі главку міліції в травні 2014 року, в результаті якого загинули та отримали поранення декілька військовослужбовців і співробітників міліції. Будівля була обстріляна і горіла.

Щороку 9 травня місцеві жителі несуть квіти до будівлі головного управління міліції, щоб вшанувати пам'ять загиблих у бою за звільнення Маріуполя.

Але у 2020 році стало відомо, що будівлю капітально відремонтують, тільки розміщуватися в ній будуть вже не силові структури, а культурний центр. Він повинен стати місцем рефлексії над історією і культурою міста, місцем пошуку, відкриття і пізнання жителями своєї ідентичності, символом відродження. Для цього серед архітекторів всього світу провели конкурс на найкращий проєкт.

У конкурсі взяли участь 49 проєктів, а перемогли молоді архітектори з Ірану Махді Тахері та Фарназ Мансур.

Як зізналися самі архітектори, в конкурсі їх зацікавила тема — перетворення будівлі, яка постраждала під час конфлікту, на багатофункціональний простір. Судячи з проєкту, в будівлі будуть лекторії, бібліотека, ресторан, виставковий простір і багато іншого.

«Назва Україна асоціювалася у нас з Чорнобильською катастрофою, Андрієм Шевченком, білими будинками з кольоровими дахами, яскравими кольорами. Однак за час участі в конкурсі ми дізналися набагато більше про Маріуполь, про його міське середовище, про історичні події та періоди, які довелося пережити місту загалом, і будівлі, яку ми проєктували, зокрема», — поділилася тоді враженнями від роботи архітекторка Фарназ Мансур.

Поки що проєкт залишається проєктом — до реконструкції ще не приступали.

Кожна будівля вимагає унікального підходу

Хоча всі перераховані вище приклади швидше можна назвати успішними, варто визнати, що в Маріуполі все ще багато закинутих будівель. Вони викликають стурбованість у батьків, чиї діти прагнуть погуляти по спорожнілих поверхах, та й просто у жителів навколишніх будинків.

«Східний варіант» подав запит до Маріупольської міської ради, щоб дізнатися, чи є у владі плани на заброшки. У відповідь нам повідомили, що в Маріуполі розроблено цільову програму для боротьби з заброшками.

Відповідно до цілей програми, вже у 2024 році Маріуполь повинен різними способами позбутися від заброшок і недобудов.На п'ять років реалізації програми, з 2020 по 2024 рік, всього закладено 19,2 мільйона гривень. Пік демонтажу, судячи з планів міськради, припадає на 2021 рік. Але крім демонтажу місто планує брати під свою опіку безгоспні споруди, а також створити список об'єктів для майбутньої приватизації.

З огляду на, що в ще у 2019 році заброшок і недобудов в місті було 147, а зараз 115, можна сказати, що міськрада рухається непоганими темпами. Але і приводів «побуксувати» залишається багато.

Наприклад, занедбані будівлі у власності держави можуть перейти у власність міста тільки після двох аукціонів, на яких не знайдеться охочих придбати «заброшку». Але найскладніше з приватними будинками. Отримати їх безплатно можна, якщо помер його власник і немає спадкоємців. Всі інші будівлі потрібно викуповувати. Відібрати закон їх не дозволяє.

«Ми можемо тільки спонукати власника вжити заходів через певні важелі впливу міської ради. Припустимо, нарахувати збитки під приміщеннями, які закинуті», — коментує директорка департаменту з роботи з активами Маріупольської міськради Світлана Штенда.

Також, за її словами, існує судова практика судів першої інстанції, коли власників зобов'язують привести будівлю до ладу відповідно до Державних будівельних норм.

«Ми ще не знаємо результат, оскільки немає практики Верховного Суду, але можна в цьому питанні працювати. Для цього і напрацьовується судова практика, щоб розуміти, як суд відреагує на той чи інший процес», — зазначає Штенда.

Ще один спосіб — скасувати державну реєстрацію права власності у зв'язку з тим, що об'єкт зруйнований. Так зараз намагаються розв'язати питання зі зруйнованими хлібозаводами — на вулиці Куїнджі та на вулиці Каффайській. Ці місця Світлана Штенда називає найбільш проблемними.

Вона також зазначає, що зараз місто опрацьовує кілька подібних об'єктів, але називати їх завчасно не стала. «Але успішні кейси, думаю, будуть», — вважає голова департаменту.

«Власники рідко йдуть на угоду або намагаються продати об'єкти задорого, хоча ми розуміємо, що свого часу вони їх приватизували за копійки у тієї ж держави або міськради, коли у двохтисячних бурхливо проходили процедури приватизації», — резюмувала Штенда.

Підсвітили зруйновану синагогу, влаштували джаз-вечір на Слобідці

Громада Маріуполя також намагається зробити «заброшки» місцями сили районів. Так, у 2016 році активісти проєкту Urban Curators провели прибирання в будинку занедбаного дитячого садка в селищі Слобідка. 

Після прибирання на майданчику перед дитячим садом змонтували дерев'яну сцену та урочисто провели джазовий вечір для всіх охочих. Виступали учні місцевого музичного училища.

«Такі зруйновані, забуті всіма об'єкти найбільше потребують відновлення. Щоб результат в місті був найбільш відчутний, починати потрібно з найпроблемніших територій. Протягом довгого часу в цьому місці були одні руїни, і ми з них зробили активний майданчик, який є цікавим, урбаністичним, креативним місцем для всієї громадськості — молоді, дітей, пенсіонерів», — висловилася тоді одна з організаторок заходу Ольга Рудь.

За рік до цього місцеві активісти проводили прибирання на руїнах маріупольської хоральної синагоги, побудованої в 1864 році. А цьогоріч в Ніч музеїв будівлю синагоги підсвітили різноколірними софітами.

Дійсно, деякі старовинні будівлі можуть нести архітектурну та історичну цінність і викликати інтерес. Але не варто забувати, що більшість висотних недобудов і занедбаних виробництв — це завжди ризик.

Туризм на базі промисловості — новий тренд

Тенденція до переосмислення культурної, промислової, архітектурної спадщини великих і маленьких міст вже давно крокує світом. І в цьому явищі значно досягла успіху Європа.

Наприклад, в Німеччині на базі величезного колишнього металургійного заводу «Майдеріх» створили ландшафтний парк. До 1985 року парк вважався одним з головних підприємств Рурського району, але до кінця століття плавити сталь стало невигідно.

За непотрібності колись успішне підприємство стало просто величезним марним простором, який хотіли знести. Але місцеві жителі категорично виступили проти. Трохи більше ніж за 10 років завод перетворився на парк.

На доменній печі зробили оглядовий майданчик, звідки можна добре розглянути панораму міста. 

А величезна електростанція стала залом для урочистих заходів, де збираються місцеві діячі культури для презентацій своєї творчості.

У сусідній Польщі з соляної шахти, глибина якої приблизно 9 поверхів, зробили музей. Експозиції демонструють процес видобутку солі від і до. 

Але крім цього в колишній шахті можна повечеряти, провести конференцію або концерт і навіть організувати приватну урочистість.

Шахта приваблює туристів з усього світу. До початку пандемії понад половина гостей музею-шахти мали іноземне походження.

Описаний вище досвід Німеччини та Польщі може стати в пригоді й Україні, а саме її східній частині. Адже на Донбасі теж багато величезних промислових просторів. І якщо з соляними шахтами вектор переродження вже знайдений (в соляній шахті в Соледарі існує вже кілька екскурсійних маршрутів), то з великими заводами не все так просто. По-перше, вони досі працюють, а по-друге, в Україні мало хто вірить, що промисловий туризм буде комусь цікавий.

Але досвід Європи підказує: були б гроші на ревіталізацію, а охочі подивитися і доторкнутися завжди знайдуться.