"Я особистість, а візок — просто спосіб пересування": історія блогерки з Сєвєродонецька

Лана Ткаченко працює HR-фахівчинею в IT-компанії, веде свій блог про інклюзію та життя з інвалідністю. Вона любить подорожувати, пізнавати світ, нових людей і навіть створила свій книжковий клуб в Сєвєродонецьку.

У своєму блозі Лана хоче показати читачеві, що є різні люди.

«Людина з інвалідністю» — це відносно нове словосполучення. Його не так багато людей використовує. Переважно люди говорять “інвалід”. І це базово неправильно, це суперечить толерантності та закону толерантності», — говорить вона.

«Підхід до життя не залежить від того, як ти пересуваєшся»

За словами Лани, за допомогою свого блогу вона намагається максимально чесно і відкрито розповідати про своє повсякденне життя.

«Періодично знімаю сторіз, як і що я роблю, куди ходжу, як переміщаюся, розповідаю про свої якісь емоційні переживання. У мене багато блоків про психотерапію, тому що я сама давно в психотерапії. Мені важливо показати, що люди на візках теж бувають різними.

Я — особистість. І візок мене не формує: це просто спосіб пересування. І так намагаюся і поводитися. Вважаю, що потрібно брати відповідальність на себе, самому йти та добувати собі класне і цікаве життя. І підхід до життя не залежить від того, як ти пересуваєшся», — розповідає дівчина.

«Можливості для моєї роботи були обмежені віддаленою роботою»

Ще в 15 років Лана зрозуміла, що якщо хочеш жити добре, потрібно бути фінансово незалежним.

«Вибираючи собі професію після школи, хотіла піти на психолога. Але в той час я вирішила, що психологи грошей не заробляють, тому я піду в IT. Тоді дистанційної освіти не було. Інклюзії в Україні не було. І немає досі», — ділиться вона.

Тому Лана вирішила вступити в комп'ютерну академію «ШАГ», яка знаходилася в Луганську.

«Навчалася 3 роки. Паралельно з цим вже почала працювати. Перша моя робота була в 17 років. Я знайшла її в інтернеті. Перший рік я працювала оператором кол-центру: пропонувала іграшки компаніям, абсолютно в цьому незацікавленим. Рівень стресостійкості тобі звичайно прокачують дуже класно. Я закінчила академію. Почала шукати те, що мені буде цікаво і де у мене виходитиме працювати. Плюс можливості для моєї роботи були обмежені віддаленою роботою. Оскільки в Сєвєродонецьку немає місць, де я б могла піти та попрацювати фізично, тому що скрізь у нас все недоступно (мені потрібно було б завжди підійматися сходинками)», — розповідає дівчина.

Лана пояснює, що навіть вихід з дому — цілий квест.

«Я живу на другому поверсі. І мені потрібно було спускатися сходами з тим, хто мені допомагав, потім виходити на вулицю. І без цього я не могла б нікуди піти працювати. Тому вирішила, що буду працювати віддалено. Що я тільки не робила, де тільки не намагалася працювати. Мені було дуже важливо знайти місце, де б я розуміла, що мої таланти та мої здібності реалізуються. В результаті поступово прийшла в HR. Уже 5 років працюю HR-фахівчинею, останні 3 роки в одній IT-компанії. Водночас постійно вчуся. У мене немає профільної освіти. Я вищу освіту так і не отримала. Я проходила курси, читала літературу з менеджменту, з підбору персоналу. Але здебільшого це весь досвід в бою», — ділиться вона.

За словами Лани, в Сєвєродонецьку помітні позитивні зміни як щодо інвалідності, так і в ставленні до інклюзії загалом.

«Наприклад, 10 років тому, коли мені було 20, погляди в мою сторону були настороженими. Зараз вже набагато простіше до тебе ставляться. І я бачу, що дуже багато хто починає говорити про людей, які відрізняються. Є молодіжні ініціативи, які проводять заходи, де розповідають, як допомогти перенести коляску, як допомогти на дорозі, як притримати двері. Відсутність таких знань створює відчуття тривожності поруч з людиною на візку. Я приходжу кудись, де мене ніхто не знає, і бачу, що люди напружуються. Вони не розуміють, що робити: чи треба мені взагалі допомагати або мені треба дати спокій. І у своєму блозі також намагаюся дати відповіді на ці питання», — пояснює вона.

Згадуючи минуле, Лана зазначає, що шкільний час був проблемою.

«Я була на домашньому навчанні й дуже довго не вміла вибудовувати соціальні зв'язки з іншими людьми. Не розуміла, як з ними контактувати. Спілкувалася тільки в інтернеті. Мені здавалося, що якщо вийду з інтернету в реальний світ ось така, яка я є, на візку, то люди, побачивши мене, розбіжаться в різні боки. У мене була така ілюзія від того, що я була не соціалізована. Якщо дітей відразу інтегрувати в суспільство, це працюватиме в обидві сторони. Тобто потрібно дитині з інвалідністю показати, що ти такий же, як всі. І те, що ти пересуваєшся на візку, ніяк тебе не визначає. І іншим учням показати, що є різні діти, з ними з усіма можна спілкуватися, можна дружити. Хіба що з Петром на візку ти не зможеш побігати наввипередки, але, наприклад, в шахи ти з ним цілком можеш пограти або «зарубитися»  в Sony PlayStation», — говорить Лана.

Париж — дитяча мрія, яка стала реальністю

Всього Лана відвідала 8 країн. Багато чого бачила і де була, але найбільше її вразив Париж.

«Це була дитяча мрія — відчути дух цього міста, пожити життям місцевих жителів. І є яскравий спогад. В один із днів ми з батьками поїхали на Монмартр. Зайшли в невелике кафе. Я пам'ятаю, що там був один відвідувач — дідусь, який сидів біля вікна з газетою і їв свій сніданок: просто, спокійно і розмірено. 

Грала дуже легка музика. Це була джазова обробка сучасних пісень. Ми замовили каву і парочку круасанів. І дівчина-адміністратор готувала нам каву, пританцьовуючи. Їй настільки було кайфово від того, що вона робить. І ця енергетика розслабленості та задоволення від моменту, насолоди від того, що ти робиш, заряджала весь заклад. І іноді я теж потрапляю в такі точки, коли розумію, що роблю те, що люблю і живу тим життям, яке хотіла», — із захопленням згадує дівчина.

За словами Лани, в Парижі вона забула, що пересувається на візку: настільки там доступна інфраструктура.

«Автобуси під'їжджають впритул до зупинки та злегка нахиляються в бік тротуару. І ніяких зусиль не треба, щоб заїхати в салон автобуса. У них, наприклад, є додаток для громадського транспорту, де можна побудувати потрібний тобі маршрут і вказати, що ти пересуваєшся в інвалідному кріслі. І маршрут буде побудований виходячи з твого типу пересування. Ти можеш спокійно пересуватися по місту, не замислюючись: “А раптом я десь не зможу зайти”, “А раптом десь будуть сходинки”», — ділиться вона.

Говорячи про громадські місця Сєвєродонецька, Лана поділилася своїм улюбленим закладом.

«Мені подобається відпочивати та читати в атмосферному закладі “Львівські круасани”. До речі, це кафе транслює доступність: там є пандус, поручні, доступний туалет. І мені б хотілося, щоб в нашій країні це була норма загалом. Тому що у мене, наприклад, був один прецедент з одним із закладів в нашому місті. У цьому закладі пристойна кількість сходинок і вони досить великі. Я колись писала не те щоб з претензією, а скоріше з сумом про те, що мені б хотілося відвідати це кафе, але, на жаль, господарі ніяк не потурбувалися на тему того, що люди на візках не можуть туди зайти. Хоча там є можливість зробити зручний пандус. На що мені відповіли: “Це нерентабельно. Вибачте, ми не будемо робити пандус, тому що ну скільки вас там на візку прийде за місяць…”. Розумієш?» — пояснює вона.

Голос у Лани затремтів. Після паузи продовжує.

«Я розумію з точки зору бізнесу — це нерентабельно. Але з точки зору норми суспільства, просто немає розуміння, що простір має бути доступним для всіх. А в Європі це розуміння є. І мені б дуже хотілося, щоб в нашому місті воно теж було», — каже дівчина.

Місце, де хочеться проводити час

Лана зізнається, що в місті не вистачало місць, де їй подобалося б бувати. Так і народився її власний книжковий клуб.

«Два роки тому я читала книгу “Ті, що співають у терні” в одному з кафе нашого міста. І мені хотілося з кимось обговорити прочитане, тому що я прихильник того, що половину задоволення від прочитання книги або від перегляду фільму ти отримуєш в обговоренні. Я написала в Інстаграм пост: “Хлопці та дівчата, я б хотіла створити книжковий клуб. Хто за?” І яке було моє здивування, коли кожну хвилину з'являлися відповіді “Нам цікаво, ми готові”. Для першої зустрічі я вибрала нейтральне місце нашого міста. Зрештою прийшло 17 осіб, з яких я знала тільки одну. Була дуже здивована, що стільки людей готові подолати бар'єр висловлювання власної думки вголос і прийти на обговорення книг», — розповідає дівчина.

Бурхливі дискусії втягують більше читачів.

«Коли люди слухають нас і те, як ми розбираємо прочитане, сперечаємося про якісь аспекти, у них виникає інтерес до читання, виникає бажання прочитати книгу і теж поділитися своєю думкою. Мені здається, що це дуже хороший інструмент залучення до читання», — міркує Лана.

Пам'ятайте, що всі люди різні 

«Найголовніший посил моєї життєвої філософії — сприймати людей не з точки зору стереотипів. Хочеться, щоб було розуміння того, що люди різні. Адже складові особистості — це внутрішній світ і емоційний та інтелектуальний досвід, а не спосіб її пересування, колір шкіри або релігія. Мені б хотілося, щоб люди дивилися вглиб і з більшою увагою та інтересом ставилися до інших людей», — резюмує Лана.

Читайте також: Тендітна "залізна" леді. Активістці та волонтерці з Сєвєродонецька потрібна допомога